Cookies improve the way our website works, by using this website you are agreeing to our use of cookies .

OK

«Свобода» – чи є в України право повернути направо?

Польщею прокотилася хвиля занепокоєння – до українського парламенту потрапили націоналісти, які будуть культивувати антипольські настрої. Чи обґрунтовані ці побоювання?

Виступає Тягнибок, джерело: facebook.com

Вінцем тривалого походу українських націоналістів до політичного мейнстріму стали цьогорічні парламентські вибори. Перебуваючи роками обабіч всіх процесів, галасуючи й не отримуючи належного відгуку, вони нарешті штурмом (виборчим, хоча бували й спроби іншого характеру) ввійшли до Верховної Ради України. Їхній успіх викликав здивування майже в усіх спостерігачів української політичної сцени. Припускали сценарій,  за яким партія Тягнибока зможе перевищити 5-процентний виборчий поріг. Натомість на здобуття цим угрупованням понад 10 процентів голосів виборців майже ніхто не сподівався.

Але вважати таку ситуацію абсолютно випадковою не варто. З часів Помаранчевої революції та зміни іміджу (назви, логотипу, програми) «Свобода» послідовно та наполегливо працювала на свій успіх. І це вдалося їй настільки, що значна частина українських виборців надала їй демократичний мандат з правом проголошувати та пропагувати свої погляди в українському парламенті. Мрії людей, які в 1991 році заснували цю партію, значною мірою втілилися в життя.

Від націонал-соціалістів до «демократів»

«Свободу» заснували  майже одночасно з «новою», демократичною Україною.  Лише через кілька місяців після проголошення незалежності (24 серпня 1991 року), в жовтні 1991 р., у Львові зібралася група членів місцевих незалежних організацій, в тому числі ветеранів війни в Афганістані, студентських братств, націоналістів – вони й заснували Соціал-Національну партію України (СНПУ). В своїй програмі вони намагалися об’єднати радикальний націоналізм з радикальними соціальними постулатами. Саму назву, що асоціюється з націонал-соціалізмом, підсилював також логотип, створений на основі руни «Вольфсангель» (одного з символів неонацистських організацій). Це в поєднанні з лозунгами про перевагу «білої раси» та верховенство ідеї нації над правами людини визначало місце СНПУ, як найбільш радикальної правої сили, що призвило до її маргіналізації на українській політичній арені.

Імпульсом до змін стали успіхи Тягнибока в боротьбі за мандат депутата Верховної Ради України (у виборах 1998 та 2002) і частково  Помаранчева революція. Український вітер змін був для націоналістів сигналом про те, що почалося серйозне просідання існуючої політичної та партійної системи, а шлях, обраний під час IX партійного з’їзду СНПУ 14 лютого 2004 року (зміна логотипу з руни «Вольфсангель» на теперішній – три підняті у вигляді українського тризуба пальці, зміна назви партії на «Свобода», обрання Тягнибока новим лідером партії), може виявитися успішним.

Однак слід відзначити, що тодішня зміна була лише політичним маневром, спробою створити привабливіший продукт для більш успішного продажу. Пом’якшення іміджу (зміна логотипу, що більше асоціюється з патріотизмом, ніж з націонал-соціалізмом; практично безідейна назва партії) не йшло в унісон з ідеологічними змінами. Ще в липні 2004 року широкий розголос отримала фраза, яку Тягнибок виголосив під час виступу на горі Яворина, стверджуючи, що «Свобода» ніколи не була й не буде з «москалями й жидами». Потім, в 2005 році, радник лідера націоналістів Юрій Михайлишин заснував в Інтернеті Центр політичних досліджень ім. Йозефа Геббельса (перейменований пізніше на «ім. Ернста Юнгера»). Інші організації крайнього спрямування, пов’язані із «Свободою», опинилися тоді дещо в тіні, але все ще продовжують з нею співпрацювати (через Соціал-Національну Асамблею).

Ірина Фаріон, впливова діячка «Свободи», джерело: facebook.com

Великий стрибок «Свободи»

«Свободу» ще чекали довгі роки праці на свій успіх. Треба визнати, що її дії були послідовними, наполегливими й свого роду гнучкими, вона до того ж не нехтувала допомогою будь-кого, хто хотів підтримати її фінансово (навіть якщо ним був впливовий олігарх… єврейського походження – Ігор Коломойський). Її діячі зосереджувалися передусім на зустрічах з виборцями та діяльності «на місцях» – організовували наукові конференції, що нагадували про  інтелектуальний доробок творців української націоналістичної ідеї (а швидше – пропагували) , підтримували ініціативи щодо перейменування вулиць чи встановлення пам’ятників лідерам ОУН та УПА і т.п.

Однак перші після зміни іміджу вибори (парламентські 2006 р.) «Свобода» завершила з результатом лише 0,36 проц. в масштабах країни. Роком пізніше, під час прискорених виборів до Верховної Ради, її результат становив уже 0,76 проц. Однак по-справжньому переломним став 2010 рік – спершу лідер угруповання Олег Тягнибок взяв у січні участь в президентських виборах, отримавши 1,43 проц. голосів, щоб потім у жовтні привести свою партію до успіху під час виборів до органів місцевого самоврядування (4,97 проц.).

У той період своєї діяльності «Свобода» закладала солідні підвалини у власному бастіоні – Західній Україні. З кожними наступними виборами її представники зміцнювали позиції на «своїй території», що призвело в 2010 році до зайняття багатьох місцевих органів самоврядування в Львівській, Тернопільській та Івано-Франківській областях. Цікаво, що цей успіх виявився для «Свободи» водночас і проблемою – більшість її представників у самоврядуванні – це молоді люди двадцяти з лишком років, без управлінського та адміністративного досвіду. Через це й відгуки в підшефних округах були різні – від поміркованого задоволення до вкрай негативних оцінок їхньої діяльності.

Однак останні вибори показали, що, незважаючи ні на що, їм вдалося звести міцний бастіон на Заході України. Та цікавою несподіванкою парламентських виборів 2012 був не лише сам результат «Свободи» (10,44 проц.), але й те, що сфера її політичної підтримки вийшла за межі Західної України – націоналісти отримали від 3 до 9 проц. голосів також в багатьох східних та південних областях.

П’ята колона?

Думки експертів щодо причин успіху «Свободи» досить одностайні, а викласти їх можна в кількох основних положеннях. По-перше, загальні тенденції, що панують в охопленому економічною кризою світі, сприяють популярності партій крайнього спрямування з чітко окресленими поглядами. По-друге, українські виборці, розчаровані як синьо-блакитними, так і помаранчевими, продовжують шукати третю силу – частина з них зупинилася на «Свободі». По-четверте, опозиційно настроєні виборці дійшли висновку, що у відповідь на рішучі дії Партії регіонів в мовно-історичному просторі (закон про мови, діяльність Табачника на посаді міністра освіти) необхідно направити в парламент «справжніх бійців». По-п’яте,  після скасування на цих виборах можливості голосувати «Проти всіх» виборці, які не визначилися, обрали «Свободу» як партію,  що найбільше «проти всіх». По-шосте, дехто пов’язував виборчий успіх опозиції саме з результатом «Свободи», яка повинна була зіграти під час цих виборів вирішальну роль.

Починаючи з дня виборів, націоналісти тримають руку на пульсі і стараються подавати себе як різку, а водночас конструктивну опозицію. Однак з точки зору багатьох експертів, проблема полягає в тому, що «Свобода» може стати для опозиції бомбою уповільненої дії. Граючи на свою користь за допомогою гострих лозунгів, вона може підштовхнути й інші опозиційні партії до популістського змагання та радикалізації поглядів («Ми насправді в щось віримо і за щось боремося, а вони?), й тим самим відчутно знизити популярність «Батьківщини».

«Свобода» на ТБ, джерело: facebook.com

Однак «Свобода» для багатьох є небезпечною передусім тому, що вона – ідеальний політичний супротивник Партії регіонів (ПР). УПА і націоналізм – це для електорату керівної партії надзвичайно дражливі елементи, а загроза «коричневої» України може мобілізувати їх і схилити до того, щоб повернутися (останні вибори показали різке падіння популярності партії Януковича навіть в його бастіоні – Донецьку) або залишитися із стабільною та передбачуваною ПР. Звідси й беруться голоси, що називають «Свободу» «п’ятою колоною влади» (і навіть Москви) та зображують її в якості концесійної опозиції (тим більше, що угруповання Тягнибока ніколи не відмовлялося виступати на телеканалах, які знаходяться під контролем олігархів, пов’язаних з ПР, або навіть приймати від них гроші, хоча саме це варто розцінювати, як старий, перевірений і парадоксально ленінський політичний цинізм).

Скільки націоналізму в націоналізмі?

Але найбільш істотним здається те, що, як показує вся попередня історія, українські націоналісти грають передусім самі на себе і  цьому  вони абсолютно незалежні. Звісно, вони залюбки використають кон’юнктуру, прихильність (і гроші) інших, але постійно намагатимуться реалізувати поставлену перед собою мету, яка – парадоксальним чином – досі здається не до кінця ясною і у великій мірі залежить від того, як ми будемо інтерпретувати їхні вчинки та слова.

«Свобода» – це партія, яку можна оцінювати двояко. Або як групу цинічних прагматиків, які знайшли для себе нішу націоналізму, повернення до міфів УПА і т.п., але насправді найважливішим для них є їхнє антиліберальне послання та спрямованість на соціальні реформи. Або як людей, сповнених ідеологічного запалу, для котрих найважливішою є історія, чистота нації й одна її правда, а економічні лозунги  лише для здобуття підтримки електорату.

На жаль, читання навіть пом’якшеної програми «Свободи» (тут варто зазначити, що її пом’якшення – це вже кількарічний процес) та зіставлення її з висловами політиків угруповання більше схиляє до тієї другої інтерпретації. Закладений вже на початку антилібералізм у поєднанні з усвідомленням того, що зараз українці найбільше потребують хліба, а потім, можливо, свободи і лише наприкінці ідеї, призводить до того, що націоналісти для пропагування своїх лозунгів застосовують популістські та соціальні обіцянки кращого життя. Насправді ж їхнім головним наміром залишається створення України для українців, незалежної як від Росії, так і від ЄС («Свобода» є партією, чітко налаштованою проти ЄС), без міграційних проблем, з захистом “українськості”. Все інше відходить на задній план – основною проблемою є проблема нації, а не існування. Чи так це насправді, покаже найближча каденція Верховної Ради України. Цього разу з 38 депутатами від «Свободи».

Переклад з польської: Людмила Слєсарєва

Прочитай інші тексти цього автора:

Ukraina po wyborach – obywatele na straży demokracji

Facebook Comments
Load all