Cookies improve the way our website works, by using this website you are agreeing to our use of cookies .

OK
Tomasz Piechal

Україна 2012: Рік невикористаних можливостей

У 2012 році кінець світу не настав. Майя, зрештою, зовсім його й не передрікали, а лише говорили про закінчення певного циклу в їхньому календарі – після нього починаються інші, народжується нове життя. Переносячи це найбільш резонансне пророцтво останніх років на український ґрунт, можна сказати, що тут також завершено кілька циклів: пройшло ЄВРО-2012, минула одна парламентська каденція з урядом Миколи Азарова, парафовано Угоду про асоціацію з ЄС. Але що чекає Україну в «новому світі»? Чи є які б то не було приводи для оптимізму?

Помаранчева кулька надії на голубому небі, автор: Олександр Осіпов, джерело: Flickr.com

Угода про асоціацію

Коли в березні 2012 року нарешті була парафована  Угода про асоціацію з Європейським Союзом, усі сприйняли це з полегшенням, але без якоїсь особливої радості. Малесенький крок України в напрямку євроінтеграції, якому передували довгі 5-річні переговори і постійні зміни дати парафування, коштував стількох зусиль і одній, і другій стороні, що важко бути оптимістом перед наступними раундами переговорів та розмов, цього разу з членами ЄС. Адже наступним етапом буде не тільки підписання договору та його ратифікація українською Верховною Радою, але й 27 парламентами держав ЄС. Беручи під увагу епопею 2012 року, важко розраховувати на швидке завершення цього процесу…

Уся справа парафування угоди є водночас найбільш яскравим і найбільш сумним прикладом проблем, перед якими стоїть Україна. Доки правлячі нею еліти не зрозуміють, що політика багатовекторності в контактах із зарубіжними партнерами та кучмівської роздвоєності поміж Європою і Росією є в перспективі дорогою в нікуди, доти усі наступні спроби наближення до ЄС будуть обтяжені подібною складністю та низькою ефективністю.

Оскільки самі українці не рвуться до ЄС, то й ЄС щоразу менш прихильно – особливо в зв’язку з  явним порушенням стандартів справедливості, як у випадках справ Тимошенко і Луценка, буде дивитись на європейські прагнення Києва.

Голландські вболівальники в Харкові, автор: Олександр Осіпов, джерело: Flcikr.com

Євро-2012

Атмосферу не покращило навіть Євро-2012. Безумовно в Польщі місяць червень пройшов під знаком цієї події. А в Україні? Вболівальників приїхало мало, а якщо вже й приїхали, то лише на хвильку. З української сторони тінь на всю подію кинула – і вкотре вже – справа Юлії Тимошенко, яка призвела до політичної метушні навколо чемпіонату Європи. Постійні декларації від лідерів держав ЄС про відмову приїхати, бойкоти і навіть бажання відібрати в останній момент в українців цю імпрезу, без сумніву, не створили позитивної атмосфери навколо події.

Метушня була настільки великою, що в результаті самі українці були розчаровані в імпрезі. Те, що збірна України, яка цілком непогано грає, швидко відпала, а також той факт, що в своїй більшості збірні лише прилітали на матчі, які відбувалися в Україні (через що й вболівальники прибували в значно меншій кількості, ніж до Польщі), призвели до того, що, крім Львова, подія пройшла майже без резонансу в інших містах. Хоча в Харкові голландські вболівальники робили, що могли. Однак і вони швидко залишили Україну після того, як відпала їхня збірна.

Таким чином упродовж кількох років було чимало шуму, а коли сталося, українці відчули, що практично нічого не змінилося. Стадіони зрештою вже були, а аеропорти чи дорогі готелі – це замало для того, щоб за прикладом прем’єра Азарова говорити про «покращення ситуації в державі». Особливо тому, що ще й «Захід образився» і не хотів приїжджати. Таким чином, не вдалося Україні відкритися на Європу, а надії на те, що юрби європейців у Києві, Львові, Донецьку та Харкові засіють зерна «цивілізації Заходу» подібно до того, як молодь з усього світу під час Всесвітнього фестивалю молоді та студентів у Москві в 1957 р., були настільки ж заманливими, наскільки й нереальними.

Парламентські вибори

Отже, Євро закінчилося і практично відразу українці стрімко увійшли на ринг політичної боротьби, аби битися з усіх сил. Ставки в грі були тим серйозніші, що, на думку більшості експертів, жовтневі парламентські вибори – адже про них йдеться – повинні були стати пробним каменем демократії в Україні.

Зрештою так і сталося. Виборчі порушення, фальсифікації, дивні рішення виборчих комісій з підсипанням чи відійманням голосів декому з кандидатів (перше – найчастіше представникам влади, а друге – опозиції), показали, що влада в Україні й досі залишається товстошкірою на такі нюанси, як чистота та справедливість виборів. Хоча треба визнати, що в пропорційному голосуванні постаралися досягти того, щоб результати покривалися з екзит-полами. Значно гірше виглядало це у випадках одномандатних округів.

Але затьмарений імідж української демократії підсвічує активність громадян, які юрбами взялися за контроль виборів. Такі рухи, як, напр., «Чесно» або народне ополчення української блогосфери та активізація людей, які були спостерігачами в своїх виборчих комісіях, дозволили наочно показати масштаб порушень та відхилень. Без такої громадянської небайдужості ситуація виглядала б значно гірше.

Таким чином, парламентські вибори засвідчили: якщо українська влада ще не доросла до демократії, то суспільство вже безперечно так. Додатковим позитивним моментом є прозріння української опозиції, яка хоч і була слабко сконсолідованою до дня виборів, але в кінці кінців усвідомила, що варто грати разом. Ці дві складові породжують надію на те, що не все ще втрачено.

Зустріч Коморовський – Янукович, джерело: flickr.com

Рік розчарувань

Наприкінці хотілося б підкреслити, що мабуть найбільшим для мене розчаруванням є той факт, що з року, який міг би стати переломним у польсько-українських стосунках (спільна подія; Угода про асоціацію з ЄС, де Польща є захисником України), 2012-й перетворився на рік одного великого невикористаного шансу на можливе історичне зближення та засипання історичних ровів між поляками та українцями. В усякому разі, на покращення взаємовідносин. На жаль, посилення інтенсивності візитів Януковича та Коморовського ні до чого не призвело, оскільки більшість зустрічей проходила в атмосфері круглих столів та декларацій, а також тиску президента Коморовського щодо звільнення ув’язненої екс-прем’єра України Юлії Тимошенко. І все. Жодних ефектів і посилення співпраці не помітно.

Дивлячись на цей складний і повний розчарувань рік, важко сподіватись на те, що наступний буде кращим. Справа Тимошенко аж ніяк не наближається до фіналу, а влада, вигравши вибори, ще впевненіше сидить у сідлі. Чи завдяки консолідації опозиції та активному суспільству (громадянському? Чи можна так сказати?) вдасться послабити цей стан самозадоволення представників Партії регіонів? Відповідь, можливо, принесе вже 2013 рік.

Переклад з польської: Людмила Слєсарєва

Facebook Comments

Starszy analityk ds. Ukrainy w Ośrodku Studiów Wschodnich im. Marka Karpia, dziennikarz, publicysta, z wykształcenia etnolog. Swoje badania naukowe prowadził na Ukrainie, gdzie zajmował się kwestiami politycznymi (dystans między władzą a obywatelami) i historycznymi (UPA, Wielka Wojna Ojczyźniana, Wielki Głód). Współpracował m.in. z serwisami "dziennikarze.info", "gildia.pl", "psz.pl", "Gazetą Studencką", TVP1, działem Opinii "Super Expressu", "Rzeczpospolitą", "Dziennikiem Gazetą Prawną".

Load all