Cookies improve the way our website works, by using this website you are agreeing to our use of cookies .

OK
Marta Kacwin

Мистецтву також не зашкодить люстрація… Інтерв’ю з Олександром Нікітюком

Про ситуацію в сучасному мистецтві, проблеми молодих художників, відсутність фінансування, художні пошуки в Україні та власне місце на мистецькій мапі сучасності з Олександром Нікітюком, директором «Лабораторії актуальної творчості», художником ленд-арту і стріт-арту, а також громадським діячем, розмовляє Марта Кацвін.

Олександр Нікітюк на відкритті виставки «Вибух» у вінницькому «Експериментальному центрі сучасного мистецтва», автор: м. Кацвін, джерело: Eastbook.eu


Марта Кацвін: У 2010 році в Кракові була започаткована цікава ініціатива, відома як виставка мікроарту під назвою «Ми – не маргінали». Ця виставка презентувала творчість молодих українських художників. Нашу розмову я б хотіла розпочати з питання: чи насправді українське мистецтво потребує захисту? Чи дійсно воно знаходиться на горезвісному маргінесі? Пропоную зосередитися на останніх 10-15 роках. Чи потрапляє воно в салони, чи перебуває на манівцях?

Олександр Нікітюк: На жаль, якщо ми поглянемо на ситуацію мистецтва у світовому контексті, то побачимо, що воно знаходиться саме там, куди ти вказала рукою. Візьмемо для прикладу Фестиваль „documenta”, що визначає мистецькі стандарти на найближчі 5 років і в якому беруть участь держави, де мистецтво розвивається найкраще – ми досить швидко помітимо закономірність, за якою мистецтво найкраще розвивається в державах з ефективною економікою – таких як Німеччина, США, Франція, Голландія,Швеція. Що ж до України, то на міжнародній арені вона виглядає не найкраще не тільки в політичному, але і в художньому плані. Ця проблема є наслідком того, що на українському ґрунті відсутні процеси, характерні для сучасного мистецтва. Вона пов’язана з низьким культурним рівнем державної влади, яка не розуміє, як важливо презентувати мистецтво сучасної України. Якщо це навіть і відбувається, то на рівні народних танців чи вишиванок, тобто досить примітивних і доступних у певному сенсі речей, а не якихось витончених, інтелектуальних мистецьких пошуків – я маю на увазі як мінімум contemporary art.

Чи можна з цього зробити висновок, що сучасне мистецтво є занадто авангардним, а влада боїться всього авангардного, невідомого, нового?

Швидше не розуміє, ніж боїться, оскільки не має відповідної освіти в цьому плані. Такі центри з’явились недавно, вони є приватними і виконують освітню функцію. Вони зосереджуються навколо Pińczuk Art Center, Києво-Могилянської академії або (до недавнього часу) Центра візуальної культури – також невідомо чому закритого державою. Як бачимо, все відбувається навпаки – замість того, щоб допомагати розвиватися, чиновники блокують всі спроби організації громадського простору. Приватні ініціативи – галереї, або, наприклад, літня подія Арсенале 2012, тобто Київське бієнале сучасного мистецтва, мали в своїх програмах освітні «моменти». Є місця, де можна довідатися про те, які тенденції панують у світовому сучасному мистецтві, де щось відбувається, щось насправді діється і т.д.

Отже, якщо розглядати ситуацію в світовому контексті, то українське мистецтво переживає не найкращі часи. Тим не менше, воно існує, сучасне українське мистецтво присутнє в художньому світі. В зв’язку з цим виникає питання про неперервність його існування, про те чи має воно якусь спільну програму, якісь зв’язки з певною ідеєю, з попередніми програмами та процесами у мистецтві, що відбувалися, скажімо, у 80-90-х? А, може, заперечує те, що було?

Звичайно. Мистецтво також підпорядковане законам фізики, за якими «ніщо в природі не зникає». Нам відоме таке поняття, як російський авангард – епоха російської імперії початку минулого століття. Якщо поглянемо на прізвища художників – Малевич, Кандинський, Екстер, то побачимо, що вони мали українське коріння, формувалися на цій території. Йдемо далі: Одеська школа сучасного мистецтва, початки якої сягають минулого століття. Іздебський та його виставки – саме з Одеси починався російський авангард. Потім надходить радянська епоха, період цькування художників-авангардистів, з’являється соціалістичний реалізм, що підпорядковує собі світ мистецтва. Адже кожний тоталітаризм відображався також в мистецтві. На ту епоху припадає період андеграунду, авангард переходить у підпілля. В цьому контексті можна згадати групу бойчукістів. Мистецтво існує в формі квартирних виставок, у сквотах. З часом (у період перебудови) художники отримують більше свободи, починається поступовий вихід з андеграунду. Але варто підкреслити, що процес творення, процес розвитку мистецтва ніколи не переривався. Саме в той час багато чого відбувалося на Заході, там мистецтво розвивалося дещо іншим чином, ніж за залізною завісою. Коли ж ця завіса нарешті впала, українські художники побачили, як багато змінилося в мистецтві й почали «наздоганяти». Ми знаємо, що процес цей триває зовсім недовго.

Інтер’єр Експериментального центру сучасного мистецтва у Вінниці, презентація фотовиставки Вадима Ількова «Приховані світи. Двійники», автор: М. Кацвін, джерело: Eastbook.eu


Це, якщо коротко, про історію. А от що стосується найсучаснішого мистецтва? В 2005 році лунали голоси з приводу того, що Помаранчева революція – це час акції, перформансу – зміна, перелом, також і в українському мистецтві. Відтоді минуло вже кілька років. Чи насправді можна говорити про якусь зміну в сучасному мистецтві?

Особисто я такого перелому не бачу. Перелом, на мою думку, відбувався одразу після отримання Україною незалежності, коли на батьківщину почали повертатися такі художники, як Іван Марчук з Канади. З’являється програма Джорджа Сороса, що підтримує українських митців, переважно молодих. Такі постаті, як Ілля Чічкан чи Ігор Гусєв змогли заявити про себе саме завдяки приватній фінансовій допомозі. Я хотів би підкреслити, що держава ні тоді, ні тепер особливо не підтримувала сучасне мистецтво. В 2005 році отримання фінансування на просування своєї творчості чи на виставку межувало з фантастикою. Я наголошую, що весь час йдеться про сучасне мистецтво. Адже ситуація з організацією концертів та масових видовищ, які часом не витримують жодної критики, нагадуючи собою заходи під час тоталітарного режиму, виглядала (і виглядає) абсолютно інакше. Намальовані пейзажі, помпезні промови, попи з хрестами на сцені – все це викликає асоціації з попередньою епохою. На щастя існують громадянські ініціативи, так я це назву. І на сьогоднішній день українське мистецтво, як і громадянське суспільство, розвивається незалежно від влади. Ми бачимо, що всі інституції, які в Україні пов’язані з сучасним мистецтвом, – це саме ініціативи громадян.

Що, на твою думку, повинно відбутися в Україні (в суспільстві, в політиці), щоб можна було говорити про перелом. І чи потрібен він, взагалі?

Я гадаю, що перелом, звичайно, потрібний. Але для цього необхідна люстрація, і про це прекрасно свідчить історія постсоціалістичної Польщі чи навіть Румунії, де була проведена люстрація, змінилася влада, де поступово змінилася (змінюється) державна ідеологія, розвивається толерантність, підвищується рівень освіти. А що у нас? Не можна говорити про нову ідеологію, нові пріоритети, якщо державні посади займають особи, які були на них за радянських часів.

Мурал на стіні однієї з вінницьких бібліотек, створений в рамках «Інтервенції 2», Вінниця, автор: О. Нікітюк, джерело: Eastbook.eu


Добре. Ситуація нам відома, знаємо з твоїх слів, що варто зробити, що має відбутися. Але ми трохи теоретизуємо. Подивимось тепер, так би мовити, з практичної точки зору. Прізвища. Чи міг би ти перерахувати класиків українського сучасного мистецтва, а також назвати кілька прізвищ тих представників нового покоління, які з’явилися упродовж останніх років. Чи можна їх якось розмежувати?

Якщо говорити про класиків у тій сфері, яку ми розуміємо під поняттям „contemporary art”, то передусім треба згадати покоління 60-70-х років: Леонід Процехов, Люціан Дюфан (Одеса), Василь Бажай, Олег Соколовський (Львів), Влодко Кауфман та багато-багато інших. Потім друга хвиля: Ілля Чічкан, Арсен Савадов, Олександр Гнилицький, Олександр Ройтбурд. Що ж до наймолодших – адже, як я розумію, ти запитуєш  саме про них – їх також можна поділити. За регіонами. На мою думку, цікаво спостерігати, як розвивається мистецтво в різних умовах. Центрами, звичайно, є Київ, Львів, Харків, Одеса, Херсон. Якщо говорити про Львів, то молоді митці, про яких варто згадати, – це Мирослав Вайда, Сергій Петлюк, Олексій Хорошка, рух «Кома», такі «гіпермолоді» художники, як Сегій Радкевич. Варто пам’ятати, що у Львові займається творчістю чимало приїжджих – з Івано-Франківська, Ужгорода, напр., Іван Небесник, Амантом Марха. Якщо йдеться про Харків, то там є Роман Мінім, Аня Сеєнко. У Києві – група перформансу Р.Е.П., заснована в 2004, й такі прізвища, як Микита Кадан, Анатолій Дивов, Жанна Кадирова, Аня Надуда (яка представляє рух „science art”). Факт існування в Україні представників кінетичного мистецтва заслуговує на увагу. Адже воно вимагає величезних фінансових затрат, яких в українському варіанті немає. Художників „kinetic-art” в Україні небагато, але вони є і досягають успіхів, наприклад, роботи Ані презентувалися в Лондоні (London Art Fair).

А ці прізвища, ці молоді художники – вони відомі в Україні? Чи їм краще виставлятися за кордоном? Бо українське мистецтво присутнє на міжнародних виставках.

Не секрет, що більшість художників  орієнтується  на Європу. Вони бажають, щоб їхні прізвища з’являлися в Європі в контексті прізвищ європейського мистецтва. І, звичайно, там вони мають більше шансів на підтримку. Взяти хоча б найближчу до нас Польщу і чудову програму Gaude Polonia, в якій брала участь майже половина цікавих митців зі Львова. Це впливає на художників, призводить до змін. Я сам знаю творчість Вайди перед виїздом до Польщі і після повернення зі стипендії – його мистецтво стало більш витонченим, відпрацьованим, змінився сам підхід до творчості. Подібним чином виглядає ситуація Сергія Петлюка, київських художниць Ксенії Гнилицької та Лесі Хоменко, які виставлялися в рамках Венеціанського бієнале – хоч, як це не парадоксально, вони представляли там не Україну, а Болгарію…

Олександр Нікітюк під час роботи (Фестиваль «Art Pole 2012»), автор: М. Кацвін, джерело: Eastbook.eu


Ти вже згадував про цю проблему, але я хочу повернутися до неї окремо – фінанси. Найкраще було б, якби з’явилися гроші з бюджету, але на сьогоднішній день в Україні це нереально. Тому шанси на існування сучасному мистецтву дають приватні фонди. І тут є два шляхи: або ми погоджуємося на фінансування олігархів (прикладом може бути хоча б галерея Pińczuk Art Center у Києві), або сподіваємось на здійснення мрії, що мистецтво само на себе заробить.

Так. На жаль, в Україні не існує ніякої системи управління сучасним мистецтвом. Але немає також і ринку. Україна робить тільки перші кроки, презентуючи себе на різних мистецьких ярмарках та аукціонах. Думаю, що це не такий швидкий процес. Те, на що останнім часом звертають увагу бізнесмени – це мода. Мати власну галерею стало модним. Часто-густо йдеться не про розуміння мистецтва, а про створення нейтрального простору для себе, для неофіційного спілкування. Виставка стає обрамленням бізнес-зустрічей.  Тим не менше, поки що залишається мрією те, щоб мистецтво саме заробляло на себе. Зацікавленість ним все-таки існує. Глядачі відвідують виставки сучасного мистецтва. Переважно це молоді люди та «зорієнтована в культурному плані» частина суспільства. Однак якщо йдеться про покупців, які б могли забезпечити мистецтву фінансову рентабельність, то купувати твори мистецтва можуть лише заможні люди, а це, на жаль, не завжди йде в парі з освіченістю. Ну, й цілком очевидна річ – ситуація мистецтва виглядає краще у великих містах.

Міста. Ти розповідаєш про різні осередки сучасного мистецтва в Україні. Водночас ти сам не є представником жодного з названих тобою творчих центрів. Твоя територія – це Вінниця. Тут ти працюєш, займаєшся мистецькою діяльністю, перформансом і керуєш «Лабораторією актуальної творчості». Чи не міг би ти відтворити в кількох словах її історію й те, чим вона тепер займається?

Можна сказати, що «Лабораторія актуальної творчості» виникла спонтанно. Все починалося, здається, в 2002 році, коли я, бажаючи організувати перший фестиваль актуального мистецтва, почав витягати вінницьку творчу молодь з підвалів та дворів. Для потреб проекту ми пристосували покинутий двоповерховий будинок, перетворивши його на так званий сквот. Тут ми впродовж двох тижнів творили в різних жанрах сучасного мистецтва й презентували свою творчість іншим. До фестивалю приєдналися музиканти, поети і навіть танцюристи. Таким чином, наш фестиваль став мультидисциплінарним. Будівля була повністю зруйнована, вона виглядала десь на 70-і роки, а не на початок ХХІ століття. Незважаючи на це, фестивалю вдалося проіснувати ще наступні три роки без будь-якої допомоги з боку держави чи бізнесу, а ми її дуже потребували. Поступово митці почали втікати до інших міст. У Вінниці залишилися лише деякі. Вони й увійшли до тоді ще неформальної організації під назвою «Лабораторія актуальної творчості». Офіційно зареєстрована вона була в 2006 році і я став її керівником. З часу організації фестивалю нам вдалося втілити в життя кілька цікавих проектів, наприклад, «Джерела свідомості», «Фонтан», «Несамовите». Ми брали участь у фестивалях та арт-проектах: «Шешори» (пізніше «Арт-поле»), «Весняний вітер», «Гогольфест», «Фортмісія». Своїм найбільшим успіхом я вважаю проект – Міжнародний зимовий фестиваль ленд-арту «Міфогенез», який в лютому цього року відбудеться вже увосьме.

Один з виставкових залів «Арсенале». Київське бієнале 2012, автор: М. Кацвін, джерело: Eastbook.eu


Разом з тим тобі вдалося втілити в життя свою ідею щодо створення «Вінницького експериментального центру сучасного мистецтва». Це був партнерський проект, в результаті чого мистецька установа розташувалася в торгово-розважальному комплексі «Магіцентр». Який сенс в тому, щоб розміщувати мистецтво в досить комерційному і споживацькому просторі?

Ідея знайти стаціонарне приміщення для презентації сучасного мистецтва з’явилася ще в часи «Андеграунду», але тоді не було для цього ніяких можливостей. Ми запропонували співпрацю торговому комплексу «Магіцентр» тільки в 2012 році, оскільки знайшли там приміщення, що не використовувалося (100 м2), і одержали згоду на те, щоб зайняти цю площу без орендної оплати. Це приміщення навдивовижу зручне для нас – «Магіцентр» знаходиться в центральній частині міста, об’єднуючи дві головні вулиці. Він часто використовується як перехід, що створює виграшну ситуацію для розміщення проектів, які можуть привернути увагу багатьох глядачів. Завдяки появі в комерційному просторі некомерційного мистецького центру художня ситуація у Вінниці покращилася. По-перше, з’явилася інституційна конкуренція, по-друге, молоді місцеві митці отримали можливість презентувати свою творчість, а також нарешті з’явився простір для показу досягнень художників з інших міст. Ми намагалися задовольняти запити тієї частини суспільства, яка розуміє сучасне мистецтво і хоче перебувати в контакті з ним. У просторі Центру нам вдалося втілити кілька проектів, пов’язаних з презентацією місцевих художників, митців з інших куточків України, а також міжнародних проектів.

Плакат фестивалю «Міфогенез», 14-18 лютого 2013


Не творіть однак тільки в замкненому просторі…

Це правда. Крім виставок та зустрічей, організованих в Центрі, ми проводили ряд акцій в громадському просторі Вінниці: інсталяції, перформанси, майстер-класи з ресайклінгу… В 2011 році ми реалізували проект «Інтервенція», працюючи в мистецькому напрямку, що називається мурал-артом. Тоді митці з Києва, Харкова, Сум та Вінниці виконали понад десяток малюнків на вулицях нашого міста. А в 2012 році відбулася «Інтервенція-2», яка ставила своєю метою розмалювати стіни вінницьких бібліотек.

Дякую за розмову. Бажаю «Лабораторії» подальших успіхів, більше розуміння та допомоги з боку держави й суспільства – передусім остаточного вирішення питання про виділення постійного простору для презентацій. Тим більше, що після того, як співпраця з «Магіцентром» завершилася, ви реалізуєте всі проекти самостійно і, як самі кажете, «в іншому просторі». Нехай же цей «інший простір» набуває вигляду «Експериментального центру сучасного мистецтва 2».

_______________________________________________________________________

Я запрошую читачів Eastbooka на відкриття українського мистецького простору, що відбудеться 14-18 лютого 2013 року в околицях Вінниці під час 8-го Міжнародного зимового фестивалю ленд-арту «Міфогенез».

Про кілька виставок, презентації яких відбулися в Експериментальному центрі сучасного мистецтва у Вінниці, ви можете почитати в моєму блозі:  www.misja-winnica.blogspot.com (під ярликами «Центр сучасного мистецтва», «Олександр Нікітюк»). У текстах розміщені посилання на фотознімки.

Переклад з польської: Людмила Слєсарєва

Facebook Comments

Z wykształcenia teatrolog-ukrainoznawca, tłumacz j. ukraińskiego, z zamiłowania podróżniczka lubiąca fotografować. Pisze doktorat poświęcony teatrowi ukraińskiemu i postaci Łesia Kurbasa. Współpracuje z Instytutem Grotowskiego we Wrocławiu, Centrum im. Ł. Kurbasa w Kijowie oraz portalem Pieniny24. Obecnie mieszka i pracuje jako wolontariusz EVS w Centrum Informacji Regionalnej “Kreativ” w Winnicy na Ukrainie. Blogerka (www.misja-winnica.blogspot.com oraz www.ukraina-nieznana.blogpot.com).

Load all