Cookies improve the way our website works, by using this website you are agreeing to our use of cookies .

OK
Walery Ruselik

Про мою національність

Щодо моєї самоідентичності, то особисто я зацікавився нею у віці 15 років, коли був звичайнісіньким молодим поляком з білоруського міста Гродно. Споконвіку – упродовж усього періоду нашої історії – всі мої близькі (і я так само) писалися як поляки та римо-католики. Коротше кажучи, ми - істинні поляки. Польська свідомість була притаманна нашій родині завжди – отож на звичайнісінький піжонський наїзд на вулиці «А ти що? Не росіянин?» для мене було справою честі відповісти: «Ні, я - не росіянин».

Щодо моєї самоідентичності, то особисто я зацікавився нею у віці 15 років, коли був звичайнісіньким молодим поляком з білоруського міста Гродно. Споконвіку – упродовж усього періоду нашої історії – всі мої близькі (і я так само) писалися як поляки та римо-католики. Коротше кажучи, ми – істинні поляки. Польська свідомість була притаманна нашій родині завжди – отож на звичайнісінький піжонський наїзд на вулиці «А ти що? Не росіянин?» для мене було справою честі відповісти: «Ні, я – не росіянин».

Grodno,autor: Andrey Naumov źródło: flickr.com,

Гродно, автор: Андрій Наумов, джерело: flickr.com

Польська мова увійшла в моє життя з дитинства: завдяки польському телебаченню і радіо, яке у нас в Гродно існувало завжди (саме на польському «першому національному» я переглядав у дитинстві найкращі фільми та казки, бо вітчизняне телебачення зазвичай демонструвало подібні стрічки із запізненням на кілька років; натомість польські інформаційні випуски дозволяли порівнювати інтерпретації одних і тих же подій польськими, російськими та білоруськими ЗМІ). Відіграв свою роль і польськомовний римо-католицький костел, а також численні родичі з-за кордону – передусім з Польщі (чимало хто з католиків виїжджав свого часу, шукаючи порятунку від радянської влади. Розчленувавши Гродненщину, Сталін переділив кордоном родини: наприклад, в Кринках, де проживав Сократ Янович, половина села – це мої родичі, достатньо лишень піднятися на пагорб – і звідти вже відкривається вид на білоруське село, де також проживають мої родичі). От і сьогодні в полонійному русі – і в Білорусі, й на світі – не бракує моїх кривичів. Тому цілком природно, що в 15 років, будучи свідомим поляком, я вільно володів польською мовою, але, на жаль, майже не знав білоруської і майже не міг спілкуватися цією останньою (однак я винуватив в цьому не свою «польськість», а зловісну антибілоруську систему освіти Білорусі, яка просто не навчала білоруської мови).

Уже тоді я був закоханий в Білорусь. У мене збереглися написані російською мовою поодинокі віршики про Білорусь, про те, яка ж вона чудова, хоча не бракувало також інших тем.

У 15 років усе радикально змінилося. Пошуки майбутньої професії привели мене в журналістику. Я почав дописувати в місцеву газету під назвою «Гродненська правда» – про ліс, про якісь там ялинки, котрі злі дядьки зрізають перед новорічними святами. Журналістка, яка відповідала в редакції за молодіжну сторінку, терпляче читала мої дописи і час від часу зітхала: «Валеро, це ж радше література, а не журналістика».

Це саме вона одного разу підказала мені: в Гродно створюють школу молодого журналіста – йди туди, може, тебе там підучать. Я й пішов. Чудова гродненська «школа молодого журналіста», що існує й досі, випустила в широкий світ сотні прекрасних молодих людей. Одні з них стали журналістами, інші – громадськими діячами. Пригадую, що анкету я заповнював російською, а приймав її Микола Маркевич. Йому страшенно сподобалося те, що я прикрасив анкету власними коміксами – отож він взяв мене до своєї газети на практику.

Це саме там, в гродненській «школі молодого журналіста», я вперше на власні очі побачив людей, які, не будучи викладачами біл. літ. чи біл. мови, розмовляли білоруською.

Саме тоді, у 15 років, я зацікавився своєю генеалогією (адже дідусь згадував про наше колишнє шляхетство). І розпочав пошуки різноманітної цікавої інформації про свої корені. Мене охопив подив та розгубленість: куди не гляну – всюди одна білоруськість! І прізвище – рідкісне й давнє – характерне для білоруських прізвищ гродненської та віленської земель. І дідусь по чоловічій лінії був православним білорусом.

Я ніяк не міг оговтатись від здивування й безупинно ставив собі питання: хто ж я такий?  Це відбувалося в той час, коли намагалися примусово виселити «Погоню». Один хлопець, який також у неї дописував, якось мені сказав: «Сьогодні під виконкомом буде пікет на захист газети – ходімо разом». І я пішов. Це був перший в моєму житті пікет (з нього все й почалося). Ми стояли там усією редакцією. Аж ось підійшов якийсь сивий дідусь і запитує мене по-білоруськи: «А ти, хлопче, як сам розмовляєш, якою мовою?» Я відповідаю: «Російською». І так соромно мені стало в той момент – отож я збрехав, тихенько додавши: «… і білоруською також». А той дідусь говорить мені: «Ти що – і так, і сяк розмовляєш? У тебе два язика? Це лише в змії два язика, а в людини – один. Якщо це язик, то він для того, щоб їсти, а якщо мова – вона для того, щоб розмовляти. Пам’ятай про це!»*

І я запам’ятав. Дідуся – ні, але його слова – назавжди. Вони вразили мене в саме серце, і я подумав: ну, то я розмовлятиму білоруською. І почав. А мої шкільні друзі, білоруси за національністю, насміхалися з мене: «Ти поляк, а не білорус, навіщо ж розмовляєш білоруською?» – самі вони були повністю зрусифіковані.

До ліцею, в якому я навчався в 10 класі, мали приїхати білоруські письменники: Василь Биков, Ригор Барадулін, а також Лявон Барщевський і В’ячеслав Ракицький. Василь Биков, на жаль, того разу не приїхав через хворобу. І ось сидимо ми в актовому залі, гості про щось там розповідають. Аж настав час запитань із залу. Ми з моїм другом Андрійком Шалахіновим взяли й передали Ригору Барадуліну записочку, в якій було лише одне речення: «Хай живе Білорусь!». Він перебирає ці зім’яті папірці, взяв наш, прочитав. Підняв очі й водить ними по залу, уважно придивляючись до присутніх. Зустрівшись з ним поглядами, ми з Андрійком підняли вгору праві руки з пальцями, затиснутими в кулак, – він просяяв на наших очах, усміхнувся і також підняв руку. Ось така німа розмова між нами відбулася. Потім, після зустрічі, ми довго з ним розмовляли, робили фото на згадку (наступного разу ми з ним побачилися, на жаль, на похороні Василя Бикова, але пан Ригор упізнав мене, взяв за руку й сказав: – Давай, ти мене підтримаєш – і ось так ми й стояли разом біля могили, а поруч – Володимир Некляєв. Разом з подругою Вольгою Швед ми тоді привезли землю з гродненської фари Вітовта і Каложі, пан Ригор сказав пану Володимиру: – Цей хлопець привіз землю з Гродна – нехай стоїть з нами).

Та це було пізніше. А після зустрічі в ліцеї ми з Андрійком домовилися, що будемо розмовляти тільки білоруською. Пізніше він перестав, я натомість дотримав свого слова – минає вже 16-й рік, відколи я білоруськомовний. Спочатку було дуже важко, адже я не знав мови і в мене не було ніякої підтримки. У вільну хвилину я сідав за словники (першим здолав Грабчикова, потім був і Станкевич, і Ластовський, і інші), виписував звідти невідомі слова і завчав їх напам’ять. Я дуже багато читав мовознавчої, а пізніше й етнографічної літератури.

Ось так я вивчив мову.

Найгірше було з підтримкою. Точніше – з її повною відсутністю, і більше того – наявністю агресії з боку моїх родичів, свідомих поляків. З ними було дуже важко. Упродовж певного періоду я взагалі з ними не розмовляв. Але це пройшло, вони звикли.

Це був період мого радикального білоруського націоналізму, який проте не можна назвати виключно білоруським. Література (спочатку історична) збагатила мене інформацією про Литву та литвинів. І таким я тоді себе відчував – литвином-білорусом. Я користувався білоруською латиницею, моїм гаслом було: «Хай живе Литва!» – в Гродно тоді була ціла когорта нас, литвинів, яким здавалося, що литовськість повинна обов’язково відродитися.**

Це був дуже довгий період, упродовж якого я належав до різних білоруських організацій, в тому числі – націоналістичного спрямування. Однак до партії я не вступав з принципу: білоруськомовними повинні бути не тільки беенефівці ***, але й рядові білоруси. В Якушівці біля меморіального каменю Калиновському я склав присягу на вірність Білорусі – під прапором Молодого фронту та Білого легіону.

У 2001 році я здійснив босоноге паломництво з Гродно до віленської Гострої брами. На Горі трьох хрестів, у присутності двох своїх друзів, я склав присягу на вірність Білорусі. Це було неймовірне видовище: я, вбраний в камуфляж, читав текст присяги, яку сам склав під час паломництва. Друзі стояли навколішках, повторюючи за мною слова, а гарна місцева білоруська дівчина Марина Глебік тримала біло-червоно-білий прапор, який хлопці потім поцілували. Насамкінець ми вигукнули гуртом: «Хай живе Білорусь!» – якісь литовці, випадкові свідки цього ритуалу, швидко ретирувалися з гори.

Паломництво до Гострої брами наповнило моє серце спокоєм і духовними силами, я відійшов від радикалізму. Тоді я багато чого зрозумів. Відтоді розпочалося моє більш мирне співіснування зі світом (хоча громадської діяльності, а часом і радикалізму, я не покинув, однак мої погляди відчутно змінилися).

Переді мною заново постало питання: хто ж я такий? Але воно мало більш людський, більш духовний, а не лише національний вимір. Гродно і Гродненщина, в які я був і залишаюся закоханий всім серцем, почали все щедріше розкриватися переді мною – завдяки етнографічним мандрівкам, краєзнавчій діяльності, літературі, фотографії, розмовам з мешканцями Гродно.

Тоді до мене прийшло усвідомлення моєї справжньої національності: я – гродненець. Так, передусім я – гродненець, а вже потім – поляк, білорус чи литвин. Я відчуваю свою приналежність до цієї землі, до цього неба і сонця, до цих зірок і цього Німану. Я – з місцевого люду, який долею та історією був поділений, розірваний на різні шматки: білоруський, польський і литовський – хоча він єдиний. Саме цей люд дав світу і Ожешко, і Міцкевича. Саме цей регіон разом з білостоцькою та віленською землями – моя вітчизна. І доля, яку найяскравіше ілюструють долі трьох братів – віленців, один з яких став відомим польським діячем, другий – литовським, а третій – білоруським. Звідси всі три народи. Тож чому я повинен вважати якийсь із них чужим для себе? Я не збираюся зрікатися своєї польськості, й так само литовців вважаю своїми братами. І дихаю білоруськістю.

Таким чином, мені сьогодні близька і гродненська, і білостоцька, і віленська земля. А державними кордонами чи політичними дефініціями нехай переймаються інші – мене вони не обходять.

Я – гродненець.

______________________________________________________

* в ориг.: “ дый тое язык – ён каб есьці, а мова – каб размаўляць.” язык-язик; мова-мова

** тут йдеться про Велике князівство Литовське та його мешканців;

Не можна ставити знак рівності між мешканцями Великого князівства Литовського і сучасними литовцями. Звідси й їхня назва в перекладі: литвини (а не литовці).

*** Білоруський Народний Фронт

Оригінал допису був опублікований в «Arche»Пра маю нацыянальнасьць

Переклад з польської: Людмила Слєсарєва

Facebook Comments

Dziennikarz i kotwica informacyjno-publicystycznego bloku "Studio Biełsat". Urodził się w Grodnie w 1982 roku, od 15 lat jest w dziennikarstwie. W 2001 roku, pieszą pielgrzymką z Grodna dotarł do Ostrej Bramy w Wilnie. Pływał po pięciu mórz i dwóch oceanach. Obrońca miasteczka namiotowego na Placu Kalinowskiego w 2006, jak również historycznej zabudowy Grodna podczas "buldozerowej rekonstrukcji ". Działacz medialny. Członek wspólnoty pisarzy- powstańców "Bunkier". Kocha swoją mamę i podróże. Credo: via est vita.

Load all