Cookies improve the way our website works, by using this website you are agreeing to our use of cookies .

OK

Войцех Гурецький: Абхазія – це стан тотальної плутанини

Войцех Гурецький завершує свою кавказьку літературну пригоду книжкою під назвою «Абхазія». В інтерв’ю для порталу Eastbook.eu відомий польський репортер ділиться тим, що він вкладає в поняття абхазькість, згадує, як починав свою репортерську діяльність, замислюється над тим, де знаходяться межі заглиблення в тему, а також підіймає завісу таємниці над своїми планами на майбутнє.

Abchaski labirynt. Suchumi, sierpień 2009. aut. freshphoto.ru (flickr)

Абхазький лабіринт. Сухумі, серпень 2009, автор: freshphoto.ru (flickr)

Томаш Пєхаль: У багатьох Читачів тема завершальної книги Вашого кавказького триптиху може викликати здивування. Після двох книжок, присвячених Кавказу в цілому, Ви вирішили зосередитись на малесенькому клаптику території в цьому регіоні світу. В результаті на 185 сторінках Ви описуєте країну, площа якої займає лише 8800 квадратних кілометрів. Чим пояснити такий вибір?

Войцех Гурецький:  Я хотів би завершити свою кавказьку літературну пригоду ситуаційним аналізом, тобто дуже детальним чином описати маленький клаптик землі і показати, як репортер по крихті видовбує інформацію, заглиблюючись в тему. І в певний момент (у моєму випадку – через двадцять років) відчуває, що натрапив на стіну: далі пройти не вдасться. Це означає не те, що за цією стіною нічого нема, а те, що я вже її не проб’ю.  З цієї точки зору книжка «Абхазія» практично є творчою майстернею.

Однак це мабуть не означає, що Ви зовсім перестанете займатися Кавказом?

Кавказом я буду продовжувати займатися, це моя робота. Робота в Центрі східних студій, яку я дуже люблю. Я буду писати аналітичні огляди, статті, окремі репортажі. Але я напевно вже не напишу жодної нової книги про Кавказ.

І Ви в цьому навіть не сумніваєтесь? Це Ваше остаточне рішення?

Так, остаточне. Можливо, якби я був лінгвістом, мені важче було б його прийняти. Написання монографії про 100 мов зайняло б, напевно, трохи більше часу (сміх). Але я – репортер, і відчуваю, що в трьох книжках я сказав все, що міг сказати. В наступних я повинен був би просто тиражувати це або займатися другорядними темами, можливо, надзвичайно захоплюючими, але другорядними. Три книжки за 20 років – це непоганий результат…

Як Ви будете згадувати ці 20 років?

Це половина мого життя і майже все моє професійне життя. Мені поталанило, тому що я міг споглядати на Кавказ з різних точок зору: як журналіст, дипломат, аналітик, науковець-початківець. Це дуже збагачувало картину. В останній книзі я намагався передати магію Кавказу, його притягальну силу. Найлегше досягти цього, описуючи Абхазію.

Чому?

Тому що так склалося, що я бував там досить часто, бачив зміни, які там відбуваються, а також постійні, незмінні елементи на їхньому фоні. Це та частина Кавказу, яку я разом з Азербайджаном знаю найкраще.

Це Ваша найбільш особиста книжка.

Це правда. Упродовж 20 років змінювалася Абхазія і весь регіон, але змінювався також і я. Я був одним, коли в двадцять років поїхав на абхазько-грузинську війну, а тепер я вже інший. Книжка написана в теперішньому часі. Тому я повинен був трохи розповісти і про себе. Сподіваюся, що я зробив це не нахабно.

Коли ви ставали на репортерську стежину, більшість ваших колег по професії їхала до Югославії, де тоді йшла війна. Чому ви зробили інший вибір?

Відповідь криється у Вашому запитанні – тому що до Югославії їхали всі. Потрапити туди було до банального просто, звідти надходило море текстів. Мене зацікавив СРСР, що переживав тоді період розпаду. Перший раз я побував у Москві після путчу Янаєва, а незабаром почав їздити на Кавказ, де розпад СРСР прибрав найбільш драматичну форму. Репортажі про абхазько-грузинську війну до польських ЗМІ надсилав переважно Войтек Ягельський, але він їздив туди з грузинської сторони. З абхазької сторони, крім мене, був ще Маріуш Вільк. На Кавказі я практично не мав конкурентів.

Але чи припускали Ви тоді, що будете займатися Кавказом упродовж 20 років?

Ні, не припускав. Я просто все глибше входив у той світ, а чим далі в ліс, тим більше дров. Чим більше я бачив, тим глибше усвідомлював, що я майже нічого не знаю. А інтерес все зростав. Досить швидко я також відчув, що повинен викласти свій досвід у книжках. Газетної форми було недостатньо, вона прирікала теми, історії і людей на забуття. Бо чи довго житиме текст, надрукований в тижневику?

Чи думали Ви про триптих з самого початку?

Я майже спочатку знав, що однією книжкою справа не обмежиться, а коли в 2002 р. я видав «Планету Кавказ», то зрозумів що це буде триптих, який завершиться розповіддю про Абхазію. Я тоді ще не міг передбачити, що там стільки всього відбудеться – війна 2008 року, визнання абхазької незалежності Росією – але в моїй уяві вже виринала схема книги і те, яким чином я її писатиму: хронологічно, в ритмі моїх подорожей.

Zniszczony w roku 1993, w wyniku konfliktu gruzińsko-abchaskiego, budynek rządu Abchazji. Aut. [ john ], (flickr).

Будинок абхазького уряду, зруйнований в 1993 році в результаті грузино-абхазького конфлікту. Авт. [ john ], (flickr).

Ви згадували про війну 2008 року. В польському медійному просторі домінував образ Абхазії як сепаратистської республіки, влада якої є маріонеткою в руках Росії. Ваша книжка відтворює зовсім інше тло тих подій.

Я намагався показати, що Абхазія – це не Південна Осетія, про яку дійсно можна так сказати. Абхазія втягнута в майстерну гру. На мою думку, результатом її конфлікту з Грузією є програш обох сторін. В усякому разі тепер, бо історія ще не закінчена. Але сам по собі конфлікт у моїй книжці, як це не дивно, не настільки істотний. Я не хочу підраховувати, як в аптеці, що, наприклад, на 60 процентів рацію мали грузини, а на 40 процентів – абхазці. В «Абхазії» я показую аргументи і тих, і інших, але мене більше цікавить специфіка місця, феномен абхазькості.

Чим у такому разі він для Вас є?

Це стан тотальної заплутаності, ситуація, в якій немає хорошого вибору. Де все роблять з добрими намірами, але в результаті все одно виходить погано. Як в грецькій трагедії. Один з героїв моєї книжки говорить, що Абхазія була вільною, поки росіяни не визнали її такою. Тепер поле для маневру в абхазців парадоксальним чином стало меншим, ніж до 2008 року. Під час останніх парламентських виборів у Грузії вони підтримували Саакашвілі, що в контексті тодішньої війни може прозвучати як жарт. Але вони кажуть, що, чим гірша ситуація на лінії Москва – Тбілісі, тим краще для них, тому що вони в цій ситуації можуть спробувати щось виграти для себе. Найбільшим кошмаром для Сухумі було б російсько-грузинське примирення. Абхазці бояться, що в цьому випадку Москва може продати їх Грузії. В будь-якому разі проста дихотомія – хороші проєвропейські грузини і погані проросійські абхазці – це викривлення дійсності, яка є значно складнішою.

Ви відтворюєте в «Абхазії» чимало реальних життєвих історій, але я не можу побороти враження, що вони для Вас не самоціль, а лише засіб для опису чогось більшого…

Мене завжди цікавили великі історичні процеси, в макромасштабі. А репортер може розповідати про такі процеси тільки через людей, вплітаючи їхні особисті історії у велику Історію.

Звідки такий підхід?

За освітою та уподобаннями я – історик, що відбивається й на моїх писаннях. Я просто одержимий історією, вважаю, що без неї не можна зрозуміти сучасності. Особливо в такому регіоні, як Кавказ. Мої книжки перевантажені інформацією і мабуть варто було б їх трохи розвантажити. Ришард Капустінський писав у своєму «Чорному дереві», що Африка занадто велика для того, щоб представити її всебічно, тому він розповість лише про кількох людей, яких зустрів по дорозі, відтворить лише кілька подій. Мені здавалося, що Кавказ достатньо малий і буде цілком під силу його описати. Але потім виявилося, що Капустінський був правий – навіть про Абхазію, яка є клаптиком землі площею лише у 8800 квадратних кілометрів, неможливо створити вичерпної розповіді.

Але Абхазія для Вас – це дотик не лише до історії, але й до світу, сповненого метафізики. Ви присвячуєте чимало місця прадавнім віруванням, які абхазці культивують донині.

Це класичний приклад того, що можна перебувати десь дуже довго і при цьому не мати уявлення про найважливіше. Лише після сьомої подорожі я усвідомив собі, який сильний вплив на абхазців мають їхні вірування, про які я, звичайно, знав з самого початку, навіть про щось запідозрив, коли дізнався, що після вибуху війни з грузинами лідер абхазців Ардзінба поїхав молитися на місце язичницького культу. Але по-справжньому я прозрів, коли один з моїх дуже хороших знайомих, освічена і сучасна людина, розповів мені, як кілька місяців тому він від імені свого роду укладав у такому місці перемир’я з іншим родом. Це було відкриття іншої, паралельної дійсності, яка дуже багато чого пояснювала. Однак це їхня дійсність і я не міг увійти в неї глибше, хоча б тому, що я не знаю абхазької мови.

Чи відчуваєте Ви через 20 років, що зрозуміли Кавказ?

Я нескромно вважаю, що досить добре розумію Кавказ. Я знаю його, це моя професія.

Отже, виникає питання – що далі?

У мене є конкретні плани, які я поки що не хотів би розкривати. Але в «Абхазії» я натякнув, що мене цікавить подорож далі – до Центральної Азії, а потім, можливо, ще далі. Однак тема, яка є для мене по-справжньому великою – падіння СРСР та комунізму, період трансформації, не відміняється.

Wojciech Górecki, aut. Jadwiga Rogoża

Войцех Гурецький, авт. Ядвіга Рогожа


Войцех Гурецький
, нар. в 1970 р. в Лодзі. Дебютував у 1986 році на ламах газети «Sztandar Młodych» («Знамено молодих»). Співпрацював, зокрема, з такими періодичними виданнями, як «Gazeta Wyborcza», «Życie Warszawy», «Rzeczpospolita», «Więź», «Res Publica Nowa» і «Tygodnik Powszechny». Войцех Гурецький є членом колективу редакції «Tygiel Kultury» і постійним співпрацівником двомісячника «Nowa Europa Wschodnia». Він є також співавтором документального фільму «Божественність Сталіна у світлі найновіших досліджень» (Польське телебачення, 1998).

Автор книжок: «Лодзь пережила катарсис» (Łódź przeżyła katharsis,  1998), «Планета Кавказ» (Planeta Kaukaz, 2002), «La terra del vello d’oro. Viaggi in Georgia» (2009) і «Тост за предків» (Toast za przodków, 2010). Його твори перекладалися італійською мовою. Войцех Гурецький удостоєний літературної премії Джузеппе Маццотті. В 2002–2007 він був першим секретарем, а потім радником Посольства Республіки Польща в Баку. Виконував обов’язки експерта місії ЄС, яка досліджувала обставини війни в Грузії в 2008 році. Працює в Центрі східних студій ім. Марека Карпа. В 2011 році став фіналістом Премії ім. Ришарда Капустінського, а також був номінований на премію Nike 2011.


Книжка «Абхазія» Войцеха Гурецького вийшла друком у 2013 році в польському видавництві «Czarne». Ця публікація охоплена медіа підтримкою Інтернет-ресурсу «Eastbook.eu – портал про Східне партнерство».

Переклад з польської: Людмила Слєсарєва

РЕЦЕНЗІЯ

Facebook Comments
Load all