Cookies improve the way our website works, by using this website you are agreeing to our use of cookies .

OK
Paweł Jarosz

Партнерство для Культури. Книжковий світ: Україна. Похід живих трупів історії

У боротьбі за історичну пам’ять українські письменники все частіше вдаються до абсурдних і сюрреалістичних художніх прийомів. Про львівське танго смерті, зомбі і… Голодомор у сучасній українській літературі.

Pomnik ofiar Wielkiego Głodu na Ukrainie w Kijowie. Autor: Krzysztof Nieczypor

Пам’ятник жертвам Голодомору в Києві. Автор: Кшиштоф Нечипор

Українська влада не переймається історією своєї держави. Кілька років правління Партії регіонів і президентства Віктора Януковича засвідчили, що політиків провладного табору тема українського минулого, як така, абсолютно не цікавить. І навіть більше – все говорить про те, що їм скоріше потрібне викривлення історії та підпорядковання її власним інтересам. Цьому напевно служитимуть і найновіші підручники з історії, в яких не згадується ні про колабораціонізм СРСР з гітлерівською Німеччиною, ні про русифікацію, ні про жахливі репресії, пережиті українцями в тридцятих роках. Нічого немає там і про заплановане винищення українського населення в 1932-1933 роках, відоме під назвою Голодомор.

Саме Голодомор є тією проблемою, яку вперто ігнорує нинішня влада. Вона не тільки не доклала жодних зусиль для поширення знань на цю тему, а можна сказати, навпаки, впродовж кількох останніх років усіляко намагалася затьмарити результати, яких досяг у цій сфері президент Віктор Ющенко (це один з небагатьох позитивних моментів за весь період президентства лідера Помаранчевої Революції). Більше того, Віктор Янукович не раз привселюдно заявляв, що події 1932-1933 років не носять ознак геноциду. Так було, наприклад, в квітні 2010 року, коли під час сесії Європейського парламенту в Страсбурзі Янукович назвав Голодомор «спільною трагедією братніх народів». Як бачимо, він ще не доріс до правди, яку Естонія зрозуміла вже в 1993 році, ставши першою країною в світі, що визнала Голодомор актом геноциду.

А як ставиться до цього суспільство? Адже переважна більшість українців таки вважає Голодомор актом геноциду. Однак, беручи під увагу масштаби протестів, які мали місце останнім часом, можна зробити висновок, що народу – за винятком лише деяких середовищ – не вистачає нині тієї внутрішньої сили, яка в морозні місяці 2004 року вивела на вулиці українських міст сотні тисяч громадян. Можливо, саме тому письменники, відчуваючи безнадійність ситуації і бажаючи розворушити суспільство, що погрузло в апатії, все частіше вдаються в своїх книжках до абсурдних прийомів, які нерідко межують з фарсом.

Зомбі в боротьбі за пам’ять про Голодомор

Mychajło Brynych,

Михайло Бриних “Хліб із хрящами”. Видавництво «Ярославів Вал», Київ 2012

На сторінках книги Михайла Бриниха «Хліб із хрящами» мертві підводяться зі своїх трун, аби воскресити пам’ять про ті події, які десятиліттями замовчувалися. Це робила свого часу сталінська пропаганда. Щось подібне, здається, відбувається й за нинішньої української влади. Забута історія – ось що лежить в основі трагедії села Міцне на Київщині. З коньячним заводом, заснованим американським емігрантом українського походження, вбогі місцеві жителі пов’язують надії на краще життя. Однак у певний момент селом і регіоном прокочується хвиля смертей.

Жанр твору, визначений самим автором як «роман жахів з іронічним акцентом» нібито несумісний з такою важкою темою, як Голодомор. Однак саме ця умовність надає твору особливої переконливості. Зомбі, які виходять з могил і стають в книзі сівцями помсти, живими мерцями, що шукають винуватців своєї жахливої долі, – можуть викликати посмішку лише на початку. А потім породжують вже тільки докори сумління. Особливо, коли читач починає усвідомлювати, які жахи пов’язані з Голодомором – канібалізм, повне озвіріння людини перед лицем неймовірного зла, заподіяного українським селянам сталінським режимом, коли зіставляє все це з нинішнім відношенням влади до тих подій, з тим, як вшановується пам’ять про жертви найбільшої трагедії в історії України. Як тут не згадати про зменшення державних дотацій на музей Голодомору, про заперечення найвищими державними посадовцями того, що Голодомор був геноцидом, про маніпулювання фактами в підручниках історії. Всі ці речі миттєво виринають в уяві читача, схиляючи до глибокої рефлексії.

Львівське танго смерті

Jurij Wynnyczuk,

Юрій Винничук “Танго смерти”.  Видавництво «Фоліо», Харків 2012.

Не менш трагічне минуле постає зі сторінок останнього роману Юрія Винничука – одного з найбільш визначних українських письменників старшого покоління. Книга відтворює трагедію єврейського народу, яка й досі ще не дочекалася відповідного опрацювання в українській літературі. Зроблено це таким чином, що навряд чи хто зможе залишитись байдужим до жахів Голокосту. І немає тут зайвого епатування трагедії та смерті мешканців львівського гетто.

Віссю подій в романі є Танго смерті – музичний твір, що дуже нагадує відомий польський довоєнний шлягер «Та остання неділя» (або «Утомленное сонце» в російському варіанті – прим.перекладача). Кілька додаткових нот надають танго магічності: той, хто почує його перед смертю, зможе в майбутньому житті згадати в найдрібніших подробицях своє попереднє втілення. Однак виявляється, що неймовірні можливості, які відкриває містичне танго, насправді не тільки нікому не потрібні, але й абсолютно небажані. Непотрібні ті люди, які пам’ятають про незручні ситуації, про давно забуті або витравлені з пам’яті події. Такі факти не повинні несподівано спливати, повертатися, виринати з розповідей наочних свідків і тим самим «непокоїти» несвідомих громадян. Адже це небезпечно для багатьох високопоставлених осіб, передусім тих, що знаходяться на владному олімпі. Тому герої, які намагаються дослідити таємницю танго, швидко потрапляють в поле зору українських спецслужб.

Таємниця танго смерті, яке автор порівнює з танком дервішів, стає відомою групі друзів – мешканців міжвоєнного Львова. Один з них, маючи єврейське походження, грає незвичайну мелодію в гетто в той час, коли нацисти ведуть своїх жертв на страту. Саме цьому музикантові, єдиному з усієї групи друзів, вдається пережити війну. Нині, через багато років, він не може вже грати на своїй скрипці, а тому намагається знайти здібного учня, який міг би виконати танго і повернути до життя його давніх друзів.

У романі Винничука існує також альтернативний світ, який своєрідним чином пронизує дійсність, впливаючи на життя мешканців міста над Полтвою. Напередодні вибуху ІІ світової війни вулицями Львова крокують мешканці підземного міста – моря, яке нібито існувало тут в сиву давнину. Читач дізнається, що ці істоти з’являлися також перед вибухом Першої світової війни, що вони були передвісниками й інших трагічних моментів історії. А чи не можна помітити їхні просякнуті вологою сліди, споглядаючи на сьогоднішню Україну?

Через минуле до майбутнього

Для української верхівки історія не має реальної цінності, тому вона так легко стає розмінною монетою в боротьбі за владу. Голодування, переслідування, депортації, вбивства використовуються як елементи примітивної політичної гри. Які в неї правила? Якщо коротко, то можна сказати, що всі вірнопідданські жести по відношенню до Росії приховують за собою більш важливі для українських можновладців економічні та політичні інтереси. Саме тут знаходяться реальні гроші та впливи, а мільйони замучених голодом у минулому столітті людей є прикрим епізодом, який, проте, майже нічого для них не значить.

Однак результатів такої недалекоглядної політики довго чекати не доведеться. Історія не може бути баластом, що не сприяє інтеграції народу, тим більше з таким багатим досвідом, як український. Навпаки, вона повинна бути чинником, що єднає людей, нехай навіть вони розмовляють різними мовами, сповідують різні релігії та цінності, але  солідарні в одному – в тому, що вони є народом. Можна лише сподіватися, що голоси з минулого змінять сьогоднішніх українців, що вони, ніби почувши танго смерті, усвідомлять цінність власної історії, а разом з цим прийде усвідомлення власної вартості.

Переклад з польської: Людмила Слєсарєва

Facebook Comments

Absolwent politologii na Uniwersytecie Pedagogicznym w Krakowie i ukrainistyki na Uniwersytecie Jagiellońskim. Tłumacz języka ukraińskiego, dziennikarz, bloger. Miłośnik i kolekcjoner książek. Człowiek wielu sprzeczności: spokojny obserwator życia, z natury odkrywca; podróżnik-domator; umiarkowany hedonista.

Load all