Cookies improve the way our website works, by using this website you are agreeing to our use of cookies .

OK
Halyna Budivska

Чарлі Суїці Сакума – японець, закоханий в Україну

Останніми роками бандура відвойовує свою популярність. Проте побачити на власні очі іноземця, який свого життя без неї не уявляє – неабияка знахідка. З Чарлі Суїці Сакумою ми познайомилися на цьогорічній «Країні мрій». Він брав участь у кобзарському слемі на Літературній сцені. Японський бандурист живе в Україні, обожнює нашу культуру, вміє танцювати гопак. Намагається вивчати українську мову, щоправда поки що знає лише окремі слова. З Чарлі ми говорили про його становлення як бандуриста, витоки його зацікавлення Україною та враження від тутешнього життя.

Чарлі Суїці Сакума - японський бандурист. Автор: Галина Будівська

Чарлі Суїці Сакума – японський бандурист. Автор: Галина Будівська

Коли ви вперше почули про Україну і про бандуру?

Мабуть, у 1997 році в Едмонтоні (Канада). Там велетенська українська спільнота. Також там чимало українських танцювальних курсів. Коли я вперше побачив українські народні танці, захотів і сам навчитися. Хоча це було важко, адже я не мав жодного українського підґрунтя і знань про цю культуру. Але згодом мені таки вдалося ці танці опанувати. Потім я натрапив на оголошення про уроки бандури. Вирішив спробувати. Щотижня відвідував урок бандури у репетитора. Пізніше потрапив до Bandura-camp у Штатах. Це такий собі літній табір гри на бандурі. Багато людей приїжджають туди, аби грати на бандурі весь день протягом двох тижнів. Так я і отримав основні свої навички.

Але ж є багато інших українських інструментів, наприклад, цимбали, трембіта, сопілки… Чому ви обрали цей?

Я люблю всі українські інструменти. Але обрав бандуру, оскільки вмів грати на сямісені (традиційний струнний інструмент у Японії – авт.) Також протягом тривалого часу грав на гітарі. Бандура – також струнний інструмент. Тому я й вирішив, що зможу навчитися. Хоча спершу я таки хотів грати на цимбалах.

Як давно ви живете в Україні?

Вже два роки. Моя дружина львів’янка. І ми живемо у Львові. Знаю там багатьох бандуристів.

Коли ви опинилися в Україні, чи були якісь непорозуміння? Що вас здивувало?

Найбільшим здивуванням був туалет. Це і сільські туалети, і туалети на вокзалах. Вони мене шокували. В українських громадських вибральнях зазвичай немає сидіння, туалетного паперу, води. Це і був найбільший культурний шок. Вибачте, що так. (сміється) А загалом жодних непорозумінь. Це просто різні культури. Вперше я приїхав сюди у 2005 році. І на жаль, отримав неприємний досвід. Ось що, наприклад, трапилося зі мною вчора. Купив квиток на поїзд через Інтернет. На вокзалі потрібно було обміняти електронний роздрукований квиток на квиток встановленого зразка у касі. Але, коли приїхав на вокзал, виявилося, що він закритий через замінування. Всередину я потрапити не зміг, і, відповідно, отримати свій квиток теж. Підійшов до однієї жінки на вокзалі, розказав про проблему. Вона порадила пояснити це провідникові. Я показав йому, пояснив, що я вже заплатив за цей квиток, що на ньому вказано, яке у мене місце. Він каже, що усе розуміє, але впустити мене не може. В Україні дуже багато бюрократії. І за всі ці вісім років, відколи я приїхав сюди вперше, нічого не змінилося.

У Японії з цим краще?

Там абсолютно нічого подібного немає. А в Україні, особливо якщо це якісь державні структури, ніхто не думає про людей. Думають лише про себе. В Японії все навпаки.

Чи важко вам тут жити?

Щодо цього аспекту – то жахливо. Але лише щодо цього аспекту. А загалом наші культури різні. В Україні люди на вулицях не усміхаються. Вони здаються полохливими. Це, мабуть, наслідки стресу, який триває останні 20 років.

Свою дружину-українку ви зустріли тут?

Ні, я зустрів її у Токіо. Вона була студенткою за обміном і підпрацьовувала кимось на зразок перекладача чи журналіста. Їй потрібно було знайти японського артиста для інтерв’ю. В той час я жив у Канаді, але саме приїхав до Японії по сімейних справах. І наші спільні друзі нас познайомили. Вона запросила мене на інтерв’ю. Так ми зустрілися.

Як ваші друзі та родичі в Японії оцінюють таке ваше хобі чи пристрасть до України?

Вони думають, що це божевілля. Для них це незвично. Японці зазвичай нічого не знають про Україну. От і мої родичі навіть не мають уявлення, де вона знаходиться. Хоча ця ситуація поступово змінюється. Наприклад, нещодавно відбулася вишиванкова хода в Токіо. Українська діаспора в Японії, десь сотня людей, зібралася разом, одягнула вишиті сорочки і пройшлася містом. Я також мрію поширювати українську культуру в Японії.

Чи є у вас якісь бандуристи, яких вважаєте прикладом для наслідування?

Є. Це Тарас Лазуркевич, Олег Созанський, Роман Гриньків. Також мені дуже подобається Ярослав Джусь. Він дивовижний музикант. Якщо я гратиму так, як ці люди – буду щасливий.

Яка ваша етнічна приналежність? Ким ви себе усвідомлюєте?

Я повністю японець. Я народився і виріс у Японії. В той же час Канада – це місце, де я жив і де дізнався про українську культуру. І зараз я живу в Україні – це новий етап. Я одружився з українкою, у мене однорічна донька. Моя сім’я тут.

Чим ви можете пояснити таку свою любов до України?

Ви бачили гопак? Це моє все! Українська культура абсолютно відмінна від моєї рідної. Але в чомусь вони здаються мені схожими. А ще я вірю в реінкарнацію. Можливо, у минулому житті я був козаком. І зараз я повертаюся до цього. Мені здається, я сотні разів у Едмонтоні бачив українські танці. Але кожного разу плакав.

Чи справжній ваш чуб?

Як ви дізналися? (сміється) Так, я одягаю чуб, коли виступаю. Розумію, що це козацький символ. Але зараз 21 століття. Тому я вирішив, одягати його на концерти.

 

Facebook Comments

Журналіст україномовної версії порталу Eastbook.eu. Випускниця Національного Університету “Києво-Могилянська Академія”. У 2012 році отримала ступінь магістра у Могилянській школі журналістики, а у 2010 – спеціаліста на Факультеті правничих наук. Впродовж 2009 – 2010 років була волонтером Української Гельсінської спілки з прав людини.

Load all