Cookies improve the way our website works, by using this website you are agreeing to our use of cookies .

OK
Halyna Budivska

Наталка Михно: «Хочу відбутися в суспільстві, мати про що написати і мати право це зробити»

Є люди, здатні надихати інших та гуртувати довкола себе. Вони не вміють скаржитися на життя – натомість докладають усіх зусиль, аби змінити те, що не подобається. До таких, без сумніву, належить письменниця Наталка Михно. Про її життєві та творчі пошуки – читайте далі. 

Письменниця Наталка Михно. Джерело: facebook.com/profile.php?id=100005696106886

Письменниця Наталка Михно. Джерело: facebook.com/profile.php?id=100005696106886

Що спонукало вас почати писати книги?

У травні 1998, через рік після святкування 900-річчя Теребовлі, мені сниться сон. Все наче в мареві. Я стою на цій горі (Замкова гора у Теребовлі – авт.). З того боку (з північного сходу – авт..) – дорога. По ній рухається гарба (віз без поручнів). На ній хтось лежить. Обабіч гарби їдуть вершники. Коли гарба наближається до міста, той чоловік, який на ній лежав, підводиться. На ньому біла сорочка і закривавлена пов’язка на очах. Уві сні я почула також ім’я знахарки, яка лікувала очі князя (князь Василько Ростиславич (близько 1066 — 28.02.1124) –один із засновників незалежного Галицького князівства, був осліплений Святополком ІІ та Давидом – авт..). Я була під враженням може з тиждень. З цього сну згодом і народився сюжет моєї першої книжки.

Але все було не так просто. Я пішла до нашого місцевого краєзнавця, який написав книжку про Теребовлю, і розповідаю йому, що я побачила і почула. Але історичного наукового пояснення моєму сну він не дав.  Через рік приблизно в ту саму пору мені сниться той самий сон, але зі ще сильнішим відчуттям. А коли це повторилося і на третій рік, я знову пішла до краєзнавця Городиського і знову розповіла про сон, який мене мучить. А він мені каже: «Наталю, ви людина творча, якщо вас це мучить – візьміть і напишіть».

І ви одразу сіли писати книжку?

Ні. Минуло ще кілька років. І десь у 2003 я вирішила, що, можливо, сама себе накручую, а, можливо, пора звернутися до психолога чи психіатра. Але у 2004 році сон повторився і начебто завершився. Я сіла і почала писати. За місяць «Марево духу» було написане, вичитане, цілком готове. Книжка вийшла 2005 року. Центральним персонажем у ній була Теребовлянська фортеця. Потім у мене склалася трилогія. Перша книжка «Марево духу», друга «Аристократи духу» і третя «Сила духу». Дві перші вже побачили світ, а «Силу духу» я ще пишу. Є чимало іншої роботи, тому зараз вона у шухляді. Але, може, так має бути. Може, у 40 років я ще тієї сили не маю…

А як виникла ідея серії книг для дітей «Мандрівка Україною»?

Я 10 років пропрацювала у Теребовлянській гімназії вчителем української мови, а також української та світової літератури. І десь на третьому році викладання зрозуміла, що українська література дуже песимістична. Помітила, що діти абсолютно пасивні до неї, але із захопленням читають зарубіжну класику. І я подумала: «Невже в нас немає нічого оптимістичного в цій країні? Обов’язково має бути якийсь автор, який має писати щось легке та доступне.

А як же Всеволод Нестайко?

От власне! Раніше, коли його «Тореадори з Васюківки» ще не були у програмі, я спеціально приносила цю книгу на уроки зарубіжної літератури. Коли ми вивчали Марка Твена, я зачитувала уривки із Нестайка і проводила паралелі. Крім того, вчителюючи, помічала, що діти зовсім незацікавлені у літературі рідного краю. На завдання вчителя підготуватися і розповісти щось про рідне місто, вони знаходили 2-3 речення з однієї і тієї ж книги. І тоді, ще працюючи в школі, я вирішила, що зберу легенди про своє місто Теребовлю і напишу книгу, щоб дітям було цікаво її читати. Легенд же багато, я їх чула в дитинстві. Довго до ідеї написання книги не поверталася. Але згодом це таки втілилося. Діти читатимуть про Теребовлю і рідне місто здасться Їм чарівним, віритимуть, що воно має велику цінність.

Вже вийшло друком дві книги із серії «Мандрівка Україною». Одна про Теребовлю, інша про Микулинці. Ви ці місця добре знаєте. А як пишете про міста, де мало бували і вони вам незнайомі?

Крім прочитання літератури і роботи в архівах, я їду в незнайоме місто на кілька днів, щоб його відчути. Зупиняюся в готелі, спостерігаю захід, схід сонця, спілкуюся із краєзнавцями. Я вже можу писати про Бережани, Бучач, Збараж, але ніяк не знайду духу Тернополя. Вже півтора роки шукаю. Була в музеї, в архіві, спілкувалася зі старожилами, але духу міста вловити не можу.

Як рідні ставляться до вашої літературної творчості?

Мій чоловік – перший читач моїх книжок. Активно їх коментує. Наприклад, у книжці про Микулинці я описувала бій з татарами. Він перечитав і каже: «Наталю, ти написала неправильно. Так не може бути з точки зору військової тактики». Пояснив, як треба.

Я читала, що ви з сім’єю живете у лісі…

Так. Це мій другий шлюб. Ми з чоловіком одружилися 2008 року і живемо в лісі. Коли він запропонував мені вийти за нього заміж, був готовий переїхати до мене в Київ (я тоді там жила і працювала). Але, коли я побувала на Знасінні, на отих ставках посеред лісу, вирішила, що житиму лише там. Я знайшла своє місце, про яке давно мріяла. Раніше доводилося постійно переїжджати, жити в багатоповерхівках. А тут я знайшла душевний спокій. Чоловік побудував дерев’яний котедж. Орендуємо ставки, вирощуємо там рибу. Це справді моє місце. Але мама, друзі, знайомі не зрозуміли переїзду туди із Києва. Вирішили, що в мене з головою щось сталося.

Що вплинуло на ваше рішення піти в політику?

В період із 30 до 33 років у мене в житті відбулося дуже багато змін. Я зрозуміла, що ніхто нічого ніколи мені не принесе і не дасть. Доки сама не візьмеш в руки своє життя – нічого не вийде. Я зміцнилася як людина, як жінка, масу речей поламала, переїхала до Америки. За 2 місяці, які пробула там, відчула всі «радості життя» українських заробітчан і зрозуміла, що повертаюся додому. Мій колишній чоловік вирішив залишитися там. Діти захотіли бути зі мною, в Україні. Хоч я завжди була громадсько активною, Америка дала сильніший поштовх.

Коли виїжджала з України, то до Борисполя ще не було дороги. Це був березень, суцільний бруд та депресія. Приїхавши до США, я побачила Америку-казку, не думала, що на цій планеті може бути так. І, коли повернулася в Україну, мене охопила злість за наше життя. Я відчула гостру потребу щось змінювати, а це дозволяє робити тільки політика. Самим писанням нічого не доб’єшся. У 2006 році я балотувалася на мера Теребовлі, але програла 500 голосів кандидату, який ішов на цей пост уже втретє. У день виборів зі списків зникали цілі будинки, з’явилася неіснуюча вулиця з мешканцями 1870-х років народження… Такої фальші я не чекала. Тоді не вірила, що в суді зможу довести свою правоту і змирилася. Проте це був чудовий урок на майбутнє.

Чи згодні ви з тим, що жінкам в Україні важко кудись пробитися?

Так. Якби не підтримка чоловіка, якби не його розуміння, я б нічого не досягла. Він мені дуже допомагає, навіть по господарству. Наприклад, чистить часник, коли ми квасимо огірки. Якщо я не встигаю зварити борщ, то чоловік варить юшку на вогні. Сини вже дорослі, також допомагають. Ми можемо одне одного підстрахувати. Якщо в жінки є підтримка в сім’ї, то вона може багато досягнути.

Може, я цього ще не розуміла, але в «Мареві духу» писала, що повністю людина складається з двох – чоловіка і жінки. Людина довершена і здорова фізично, психічно, коли чоловік і жінка разом живуть, роблять одну справу, дивляться в одному напрямку і розуміють одне одного.

Я впевнена, що в українську політику мають іти жінки. Так повелося, що на нижчих щаблях, важку рутинну роботу виконують жінки, а на керівних посадах – чоловіки.  Я повністю згодна зі словами Маргарет Тетчер: «Якщо жінка може впорядкувати господарство, то вона в управлінні державою зможе розібратися».

Ви можете сказати, який ваш найбільший успіх у житті

Я знайшла своє місце. В мене є Знасіння, з якого я можу йти і повертатися. Живу там так, як хочеться, не за чужими правилами. Мені там добре.  Це важливо, бо, якщо є такий внутрішній спокій, то ти виходиш до світу міцна і смілива. І в тебе є місце, де можеш від того світу сховатися, коли він дуже сильно дістав.

Я зараз багато всього обдумую, переживаю. Може, 40 років – це теж якийсь певний рубіж. Або я собі так придумала, не знаю. Колись, коли мені було 20, моя бабуся сказала: «Наталю, ти вчися. Їдь, подивися світ. Я його ніколи не бачила, а ти маєш можливість побачити. А коли прийде «вік майстра», ти повернешся, будеш займатися домашньою роботою…» Я її питаю: «Бабцю, а коли той вік майстра?» А вона каже: «В 40 років». І лише тепер я  розумію, що вона мала на увазі. Це повернення до себе самої. Ти стаєш спокійнішою. Діти підросли, ти можеш робиш те, що хочеш і любиш робити.

Яку мету ви ставите перед собою як літератором?

Хочу відбутися в житті. Прагну, щоб моє писання було, як в Олени Теліги: «чин і слово». Хочу, щоб моя діяльність, громадська позиція збігалася з літературою. Вважаю, що література повинна вчити і виховувати. А для того, щоб я мала про що розказати, повинна принаймні так жити. Толстой писав так, як жив. Леся Українка писала так, як жила, Григорій Сковорода… Сковородинівські ідеї філософії серця і сродності мені дуже близькі. Я хочу відбутися в суспільстві, мати про що написати, і мати право це зробити.

Довідка

Письменниця Наталка Михно народилася і виросла у місті Теребовлі в родині вчителів. Закінчила Тернопільський педагогічний університет. 10 років працювала у Теребовлянській гімназії вчителем української мови,  а також української та світової літератури. У своїх книгах описує минуле рідного краю. Активна у політичному та громадському житті Тернопільщини.

Facebook Comments

Журналіст україномовної версії порталу Eastbook.eu. Випускниця Національного Університету “Києво-Могилянська Академія”. У 2012 році отримала ступінь магістра у Могилянській школі журналістики, а у 2010 – спеціаліста на Факультеті правничих наук. Впродовж 2009 – 2010 років була волонтером Української Гельсінської спілки з прав людини.

Load all