Cookies improve the way our website works, by using this website you are agreeing to our use of cookies .

OK
Tomasz Piechal

Сергій Бабкін: Артист не може стояти на місці

Як він відкрив для себе гітару? За яких обставин почав співати Доктора Албана? Чому не любить регі? Що польського в його новому проекті? А ще – чим є для нього, сьогоднішнього, творчість неіснуючого вже легендарного гурту “5′nizza”? Про все це Томаш Пєхаль розмовляє з одним із членів знаменитого харківського дуету Сергієм Бабкіним.

Sergiej Babkin podczas swojego kwartirnika. Autor: saver_ag Źródło: flickr.com

Сергій Бабкін під час свого «квартирника». Автор: saver_ag Джерело: flickr.com

У кількох метрах від Пушкіна, на одній з найважливіших вулиць міста – вулиці Красіна, розташований один з харківських культурних  центрів. У будинку, що, здавалося б, більше скидається на орган влади й де можна було б сподіватися спілкування з радянськими чиновниками, а не з мистецтвом, прописався харківський Будинок актора. Саме в цьому місці я зустрівся з усміхненим від вуха до вуха Сергієм Бабкіним, одним з членів чи не найпопулярнішого в Польщі українського гурту, відомого під назвою «5′nizza». Місце нашої зустрічі невипадкове – Бабкін вже впродовж певного часу бере участь у різних театральних і кінематографічних проектах, даючи вихід своїй захопленості театром. На афішах вистави «Жир», що прикрашають приміщення, красується голова Бабкіна, занурена в банку. Під враженням від побаченого я починаю розмову із спектаклю:

– Існує думка, що перші дві вистави нової п’єси не завжди мають сподіваний успіх у глядача, оскільки акторам бракує повної злагодженості.

– Що й сказати – в нас було не найкраще також під час третього і під час четвертого спектаклю, –  говорить Бабкін зі сміхом. – Це ціна за те, що ми вдалися до експериментальної театральної форми, так званого фанк-футуризму, який мабуть приносить  значно більше задоволення нам, ніж глядачам.

Ми всідаємося на табурети в тьмяному холі, а поблизу проносяться техніки та сценографи, опоряджуючи сцену до вечірньої вистави. Наша розмова час від часу переривається через щирі привітання мого співрозмовника з членами театрального колективу, обмін з ними кількома реченнями і усмішки. Ми постійно повертаємося до перерваних тем.

– У цьому весь Бабкін, – попереджали мене знайомі. Вулкан енергії, людина, що здатна розмірковувати про десятки речей одночасно. Справжній синдром мистецької гіперактивності.

Plakat promujący spektakl

Плакат, що рекламує виставу «Жир». Джерело: промо-матеріали

Чесно кажучи, я не сподівався, що ми зустрінемося в такому місці, як харківський Будинок актора. Адже Сергій Бабкін, без огляду на свою освіту, більше асоціюється з музикою.

Не переживай, я тут не затримаюся надовго (сміх). Після завершення цього сезону я залишаю театр. З ним пов’язаний чудовий період життя, однак це не зовсім моє.

Отже, ти остаточно визнаєш, що ти – музикант, а не актор.

Це нарешті стало безперечним (сміх)! А якщо серйозно – то це від початку і до кінця моє рішення. Функціонування театру в певних рамках з його виробничим циклом та сценічними обмеженнями – це, все-таки, не зовсім мій світ. Я ціную людську і творчу свободу, де мене нічого не обмежує.

Тобто ти пориваєш з театром?

Як з повсякденною працею – так. Але це не означає, що я не буду брати участь в конкретних театральних проектах.

Я зараз мрію про спільну виставу з Сніжаною (дружиною Бабкіна – прим. Т.П.) з живою музикою та професійною хореографією. Побачимо, що з цього вийде.

Як, взагалі, сталося, що музикант Сергій Бабкін перетворився на актора Сергія Бабкіна?

Мене завжди приваблювало акторство, робота над собою, усвідомлення свого тіла, втілення в різні ролі, передача емоцій через себе. Невипадково я спочатку потрапив на театральне відділення ліцею мистецтв. Немає нічого дивного й у тому, що, коли трапилася нагода спробувати свої сили тут, я, ні хвилини не вагаючись, став членом театральної трупи «Прекрасні квіти». Однак я досить самокритичний і усвідомлюю свої можливості – з мене насправді слабкий актор і я знаю, що переді мною ще чимало роботи. Моєю стихією є музика. Саме в цьому виді мистецтва я почуваюся найкраще, до того ж це підкріплюється досвідом і освітою.

Чи завжди музика була присутня в твоєму житті?

Так. У цьому велика заслуга моїх батьків, які самі любили грати та співати і які вирішили віддати мене до музичної школи. А якщо точніше: це мама мене туди віддала, за що я їй дуже вдячний. Бо тато хоч і пов’язував моє майбутнє з музикою, однак він мав інші плани щодо мене.

Які?

Він хотів би побачити мене у військовому оркестрі, де б я грав на флейті (сміх). Ось такі нюанси життя у військовій родині: мій тато – підполковник у відставці, він викладає нині у військовій академії, а брат вже дослужився до звання майора.

Ну, то й справді дивно, що я не розмовляю з майором Бабкіним.

Ми можемо це влаштувати, треба лишень задзвонити до брата (сміх). Але якщо говорити серйозно, то з перспективи часу саме мама своїм вибором влучила в ціль. Мені важко уявити свою службу в армії (сміх).

Отже, виграла музика. Ти грав на гітарі з самого початку?

Ні, це стало для мене великим відкриттям у віці 12-13 років. До того я навчався в школі гри на флейті та фортепіано. Гітара прийшла пізніше, хоча можна сказати, що вона мене супроводжувала завжди. Адже мій тато колись отримав в подарунок від одного з родичів класичну радянську гітару. Вона відрізнялася великими розмірами, обов’язковою табличкою з написом типу «Ніколаєв Ніколаєву», справді гарним виглядом і абсолютно жахливим звучанням. І саме така гітара висіла у нас на стіні. Я довгий час ігнорував її існування, аж ось мої ровесники з навколишніх харківських двориків почали з ентузіазмом виходити з гітарами в двори, тоді я проаналізував факти і зрозумів, що у мене вдома лежить такий же інструмент (сміх).

Яка музика переважала в харківських дворах у 90-ті роки?

Найрізноманітніша. «Гражданская оборона»., «Жар», «Кіно». Ми слухали пісні по радіо, на магнітофонних касетах і записували слова, акорди. Все на слух. Через це я, власне, й досі не знаю, як що професійно називається в гітарі. Найсмішніше було з англійськими піснями, бо ніхто з нас не знав цієї мови. Тобто ми записували так, як чули.

Кирилицею?

Так. Як я чув, так і писав (сміх). Одного разу мій друг навіть попросив мене, щоб я записав для нього якусь з пісень Доктора Албана (сміх). Такі смішні часи були тоді, коли ми, чесно кажучи, просто бренькали, а не грали на гітарах, і все крутилося навколо теми «хто ж з нас впаде у вічі дівчатам» (сміх).

Напевно, саме тоді був створений перший музичний ансамбль, в якому ти грав.

Мабуть. Він називався «Кружок». Нам пощастило, що в нашому мікрорайоні був будинок культури, в якому знаходилась студія звукозапису для таких молодих шанувальників музичного мистецтва, як ми. В принципі, сюди можна було прийти з вулиці, підключитися до електромережі, пограти на електричній гітарі, перкусії, поспівати в мікрофон. Просто неймовірно! У мене з тих часів навіть залишився запис наших репетицій гри «Нірвани». Абсолютний жах (сміх). Потім кожен з нас пішов своєю дорогою, а я потрапив до чергової школи мистецтв. Мені пощастило – в нашій школі був гітарний зал, на стінах якого висіли 2-3 професійні гітари. Я завжди забігав туди під час довгої обідньої перерви і, усміхнувшись вчителю, запитував, чи можна мені трохи пограти на цих гітарах.

І там ти познайомився з Андрієм (Андрій «Sun» Запорожець, другий член гурту «5′nizza» – прим. Т.П.)?

Одного разу, коли я сидів у залі в куточку й, замість того, щоб їсти, грав на гітарі, до мене підійшов Андрій і запитав, чи не могли б ми зіграти щось разом. Він би заспівав, а я б підіграв. І так все почалося. Він більше любив чорну музику, хіп-хоп, соул, реп. А в мене був трохи інший музичний смак. Однак ми отримували величезне задоволення від спільної гри. Тому раніше чи пізніше повинен був з’явитися такий проект, як «5′nizza».

Який більшість людей пов’язує з регі…

А це міф! В принципі, в нас лише дві пісні регі – «Солдат» і «Ямайка». І раптом ми стали гуртом регі. З таким же успіхом ми б могли бути східним втіленням босанови чи хіп-хопу. Ми завжди експериментували, поєднували стилі. Однак так склалося, що успіх прийшов до пісень, які гралися в цьому, а не в іншому стилі. І до нас причепили ярлик.

Я відчуваю, що сьогодні «Солдат» не є твоєю улюбленою піснею.

Чесно кажучи, мені, взагалі, не подобається цей стиль (сміх). Я не люблю регі!

Ще трохи і я почую, що ти жалкуєш, що ви записали кілька пісень в ямайському стилі.

Справа в тому, що ми зовсім їх не писали! Вони просто самі з’явилися. У нас не було ніяких приводів, аби ставати растаманами, переймати всю цю стилістику растафаріанства, чергових втілень Боба Марлі…

Остання надія білих на білого растамана.

Саме так (сміх)! Між тим, я навіть не чув раніше занадто багато цієї музики. Звичайно, чув пару пісень. «No women, no cry» – хто ж цього не знає? Але це не був мій музичний стиль. Ми з Андрієм завжди любили експерименти, не затримувалися на одному конкретному жанрі. Зрештою, так виглядав наш перший альбом – багато стилів, інтерпретацій, емоцій.

Як сьогодні, з перспективи 6 років від моменту припинення діяльності гурту «5′nizza», ти оцінюєш цей проект?

Я дивлюся на це, як на глибоку історію. Ха, в принципі, на передісторію! Ми почали грати в 2000-у році, перший альбом видали в 2003-у. Через рік я видав свій соло альбом «УРА!», трохи пізніше – «БІС!», «Син». У мене, крім «5′nizz-і», завжди були соло проекти. Тому, коли гурт міг похвалитися одним диском, в мене були вже три власні. Таким чином, цей проект ніколи не був для мене найважливішим, тим єдиним, крім якого більше нічого!

Однак важко недооцінювати значення проекту «5′nizza» для харківської музичної сцени.

Це правда. Для Харкова наш успіх був приводом для гордості – мовляв, наші хлопці поїхали кудись далеко і їх там вітають як зірок, пишуть про них. Дуже роздули цей шар. Однак ми вирішили це використати. І оскільки у нас чимало друзів – музикантів, ми забажали також їх представити ширшому колу глядачів, наприклад, гурт «Lюк» чи «Оркестр Че». Це була така наша п’ятирічна місія. Ми навіть додали цю п’ятірку до назви гурту (сміх).

Це прекрасно і страшенно традиційно – п’ятирічні плани.

(сміх) Це не змінює того факту, що ми заявили про існування Харкова, про те, що тут відбувається багато цікавого, що це місто, переповнене музикою і театром, взагалі, мистецтвом. Через це люди навіть почали ходити до театру! Адже там грає цей – з гурту «5′nizza» (сміх). Треба сказати відверто – ми просунули наш візок на кілька кроків вперед.

Останній концерт ви дали в Польщі, в 2007 році. Як ти згадуєш ті виступи?

Чудово! Це була велика фієста. Принаймні так я це запам’ятав (сміх).

Однак чимало ваших фанів були здивовані, що, видавши два альбоми, ви вирішили завершити весь проект…

Ні я, ні Андрій не хотіли спочивати на лаврах. Обидва ми хотіли йти далі, наскільки це можливо, показати, що ми можемо грати також по-іншому. Серйозно. «5′nizza» – це був чудовий проект, прекрасна гра, але там все починало бути очевидним. Статус зірки, чергові хіти, великі концерти. Ми хотіли чогось іншого, хотіли нових викликів, нешаблонних дій, творчої свободи і глибини. Наше розставання було природним результатом цих прагнень.

І в якому місці ти знаходишся тепер?

Життя після завершення проекту «5′nizza» – це стан постійних пошуків, але в цьому полягає існування артиста. Це постійний голод на новизну, невгамовна потреба розвитку і просто фізична відраза до тупцювання на одному місці.

Хто ж такий артист? Пошуковець? Відкривач?

Ще й лікар. Мені здається, що ми часто намагаємося лікувати орган, якого не існує, до якого не можна доторкнутися, – так само, як те, чим ми займаємося. Бо чи існує музика? Водночас і так, і ні. Вона звучить якусь мить і зникає. Так само театр – де він? Вистава йшла три години й раптом кінець, п’єса закінчилася. Мистецтво – це той же самий стан, що й душа – стан одночасного буття і небуття. Артист своїм мистецтвом намагається відкрити якийсь канал в душі глядача і зачепити його почуття.

Які в Тебе плани на майбутнє?

Важко сказати. Я останнім часом видав черговий альбом («Сергіївна»). Тому в найближчому майбутньому повинен зосередитися на його просуванні. А що далі? Я напевно знаю, що наступний диск я хотів би зробити максимально акустичним і щоб в кожної пісні було природнє звучання, живі звуки. Саксофон, труба, кларнет. Щоб все було наповнене таким гарним хрустінням, тертям, шорсткістю. Нерозчесане, з дзюркотом і з фактурою. Нуль студійної пригладженості.

Тобто це буде дуже польський альбом. Шелестіння, тертя, хрустіння можеш взяти у нас скільки завгодно.

ОК, з цієї точки зору це буде мій польський проект (сміх).

Переклад з польської: Людмила Слєсарєва

Facebook Comments

Starszy analityk ds. Ukrainy w Ośrodku Studiów Wschodnich im. Marka Karpia, dziennikarz, publicysta, z wykształcenia etnolog. Swoje badania naukowe prowadził na Ukrainie, gdzie zajmował się kwestiami politycznymi (dystans między władzą a obywatelami) i historycznymi (UPA, Wielka Wojna Ojczyźniana, Wielki Głód). Współpracował m.in. z serwisami "dziennikarze.info", "gildia.pl", "psz.pl", "Gazetą Studencką", TVP1, działem Opinii "Super Expressu", "Rzeczpospolitą", "Dziennikiem Gazetą Prawną".

Load all