Cookies improve the way our website works, by using this website you are agreeing to our use of cookies .

OK
Halyna Budivska

Влад Троїцький про Євромайдан: «Головне – сподіватися лише на себе»

В рамках столичного Євромайдану діє багато цікавих проектів, більшість з яких організовані саме за час протестів. Мене особливо зацікавив «Відкритий університет». Позаду головної сцени з’явилася ще одна, невеличка. Сюди приходять люди, яким є що сказати і ті, кому цікаво слухати. Зазирнула у програму “університету” і вирішила прийти на  Влада Троїцького. Відомий режисер, засновник «ГОГОЛЬфесту», творець «Дахи Брахи» ділився своїм баченням ідеології нової України. Пропоную вашій увазі свій «конспект» зустрічі із ним.

Влад Троїцький на сцені "Відкритого університету". Скрін-шот із відео на betv.com.ua

Влад Троїцький на сцені “Відкритого університету”. Скрін-шот із відео на betv.com.ua

«Варто будувати, а не воювати»

Хочеться будувати, а не воювати. Бо ось зараз ми воюємо, а що потім?  «Потім» може і не настати. Я сьогодні міркував про те, що усі цивілізації, навіть європейська, побудовані на форматі страху, страху перед завтрашнім днем. Від страху формується поняття ворога. У Росії ворог – Америка. У Америки ворог – терористи. Всі знаходять ворогів.

Україна перебуває між цими двома великими монстрами: Європою та Росією… Так, звісно, ми прагнемо європейських цінностей. Але разом з тим мені і, мабуть, багатьом присутнім хочеться, щоб було більше повітря. В мене багато друзів європейців, які приїжджають сюди і кажуть, що зараз в Україні більше Європи, ніж там. Я вперше відчув це цього року у Львові. Побачив, що якось по-іншому очі світяться у людей. Вони почали будувати своє місто, вони його люблять.  І студенти, і дорослі люди, і люди похилого віку. Вони бідніші, ніж у Європі, але у них є мрія. А кажуть: без мрії немає віри. Без віри немає життя. Без віри якось печально проживаєш своє життя…

Про українську молодь

В перші дні, коли не всі розуміли, куди виходити, повстали студенти, молодь. Вони насправді зробили цей майдан. Тоді я на 100% зрозумів, що у нашої країни прекрасне майбутнє. Люди відчули себе вільними, стали готовими прийняти відповідальність за своє життя.

На Заході, Сході молодь переважно інфантильна. Вони змирилися з тим, що їм запропонували старші. А наші діти вони втомилися бути лузерами, жителями країни, яка нібито є окраїною чи то Європи, чи то Росії, в якої немає своєї долі, яка повинна під щось підігравати, жити за чиїмись правилами… Вони вирішили взяти в свої руки відповідальність за своє життя. Я просто захоплююся цими людьми. Потім влада спробувала їх жорстко вигнати – і почалася друга хвиля, яка мене захопила. Столиця сказала: «Київ – це Київ». Приїхали небайдужі з усієї країни. І ось почала формуватися нація.

Про формування нації і Януковича – героя України

В мене з’явився такий анекдотичний меседж: Янукович – двічі герой України. Він двічі змусив нас відчути, що ми робимо Україну. Якби він тихо підписав у Вільнюсі угоду, ніхто б і не помітив. А тут раз – і з’явилася нація. Це чарівно. Зараз починає формуватися творчий імпульс, не лише протестний. На самому протесті  нічого не можна побудувати.

Про Помаранчеву революцію, довіру і реакцію світу

Проблема Помаранчевої революції була в тому, що спочатку «Ющенко – так!», а потім – раптом не так.  На відкритті Гогольфесту ми робили перфоманс, який називався «Не бог, не цар і не герой». Хоча це слова з «Інтернаціоналу», насправді вони дуже важливі… Не чекайте, що вам хтось допоможе. Ви можете перш за все перестати боятися і почати довіряти іншому.

Що відбувається зараз на майдані? Люди вчаться довіряти одне одному. Завжди казали про хутірську свідомість в Українців: «Моя хата скраю нічого не знаю». Але зараз настав момент відкриття своєї хати. Зрозуміло, що створення навіть такого периметру – це наш спільний інтерес. Відбувається синергія наших мрій. Спільність наших мріянь кодує наше майбутнє. Якщо ми докладаємо справжніх зусиль, не спекулятивних, а щирих: для того, щоб формувати наше майбутнє.

Коли ми у себе в свідомості приймаємо, що в ближнього немає поганих намірів – ми одне в одному побачимо лише прекрасне. Це погляд любові, а не війни. Це не щось нове, бо і християнство, і буддизм і взагалі всі філософії, релігії на цьому побудовані. Головне про цю любов не забувати, в ній значно більше сили.

Подальші кроки –  чисто технологічні. Тому що на тій же геополітичній арені всі гравці розгублені. І Європа, і Росія дивляться на Україну: «Що це таке? Що з цим робити?». Європа тиждень нічого не говорила, не було реальної підтримки. І все відбувається саме. Ми вже не очікуємо якихось санкцій. Так, приємно коли підтримують, але ми вже можемо самі.

Про формування культури

Нашу силу треба використовувати і надалі, проте без манії величі, побудованої на комплексі неповноцінності. Є така репліка «Який ми талановитий народ!». Я її раніше не любив, зараз люблю, але все одно ставлюся насторожено. Так говорять, зазвичай, ті люди, які роблять якийсь непотріб.

Зараз головне не сказати, що ми будуємо культуру самі, не дивлячись на Росію, Європу та інших. З цього може вийти нікому не цікава містечкова радість. Треба відкрито, не конфронтаційно вибудовувати діалог зі світом, неважливо у якій галузі. Потрібно формувати нові мистецькі школи, але тримаючись своєї традиції. Своє треба мати у серці, не забувати, але й відкрито дивитися у світ, з повагою приймати його знання. З цього потім синтезується нове, але вже українське. Як-от «Даха Браха». В основі – український мелос. Але трішечки додалися обертони інших етнічних культур, принципи сучасної академічної мінімалістичної музики – й відразу народився іншої якості продукт.

Про неконфронтаційний діалог

Нам потрібно вибудовувати своє становище в неконфронтаційному діалозі. Не думати, яка погана імперська Росія, або який жахливий гегемон Америка чи якась не така Європа. А навпаки – приймати все найкраще. Треба все прийняти, а потім відчути власну гідність. Так, зараз нам треба достояти. Але з розумінням, що ми стоїмо не проти, а за. Тому що коли «за»  – в тебе інші сили. Тоді ти по-іншому дивишся в очі тому ж Беркуту, одне одному.

Треба накопичити в собі це почуття, запам’ятати його і з цим почуттям увійти в завтра. Щоб у нас не було цього дурного розчарування, як після Помаранчевої революції, щоб не було відчуття, що хтось нас обмане. Та наплювати! Ми себе не повинні обманути. Щоб раб всередині не сказав, що ми вже відстояли, що відбулися перевибори і знову треба повертатися в свою нірку. У цю хвилину ти себе зраджуєш. І в тобі вилазить твій внутрішній жлоб, який потім скаже: «Знову мене обманули». Головне не казати: «Давайте ми побудуємо чарівну Україну!» й при цьому сидіти десь тихо і мріяти, що хтось десь її побудує. Ні – ручками, головою, хто чим може… Має бути праця,повага одне до одного, довіра одне до одного – і почне формуватися наша прекрасна справжня Україна.

Про героїв України

Безумовно, всі люди, які стоять на Майдані, і ті, хто щиро переживають, навіть ті, хто не може тут стояти –  це вже герої України. Тому що з’явилося відчуття власної гідності. Не комплекс нещасної ображеного створіння, а людина, яка готова відповідати за своє життя. Це і є герої. Я схиляюся перед усіма цими людьми.

Яким повинен бути президент України

Я б зараз не персоніфікував. Думаю, що зараз ми починаємо формувати цих людей. Це стосується і тих, хто зараз є публічним політиком. Як режисер, я дивлюся на те, як вони говорять і бачу, що зміни. Наприклад, змінилася трійця наших опозиційних лідерів. Вони відчули, що поки що відстають від людей і намагаються наздогнати їх. Вони вчаться, це додає надії. Уже немає якоїсь самозакоханої тупості. Думаю, майбутній президент усе це зможе увібрати. А якщо не вбере, то він дурень. І ми будемо дурнями, якщо його оберемо.

Зараз не виходить будувати президентство на страхові. Він може ще півроку простояти, рік, але це не може залишатися тут довго. Це не Росія, не Білорусь, це інша країна. Не краща, але інша, на щастя.

У нас мають з’явитися політики, здатні розуміти і говорити на мові любові. Але любов ця має бути не сопливою, а безстрашною. Сподіваюся, що в політиків вистачить серця і душі, щоб пройти цей шлях.

Про інфантильність

Головне: ні на кого не сподіватися, лише на себе. Не вмикати інфантилізм. Це така хвороба, коли думаєш, що  тато, президент, губернатор щось вирішить. Ніхто нічого вирішувати не буде. І Європа не вирішить, і Росія не вирішить. Тільки самі.

Кожному треба будувати себе самого.  Якщо ти маєш гідність, то нормально входиш в Європу, ведеш діалог з Росією. Не потрібно суєти: «Ось я зараз забіжу в Європу!» Коли ти просишся кудись, хочеш, щоб узяли тебе нещасного – то і ставлення до тебе буде як до нещасного, бідного, нікому не потрібного родича. Я не хочу, щоб ми були цими нещасними родичами, які просяться кудись.

Facebook Comments

Журналіст україномовної версії порталу Eastbook.eu. Випускниця Національного Університету “Києво-Могилянська Академія”. У 2012 році отримала ступінь магістра у Могилянській школі журналістики, а у 2010 – спеціаліста на Факультеті правничих наук. Впродовж 2009 – 2010 років була волонтером Української Гельсінської спілки з прав людини.

Load all