Cookies improve the way our website works, by using this website you are agreeing to our use of cookies .

OK
Halyna Budivska

Священик про Євромайдан та життя в еміграції

Микола Бурядник – священик Української греко-католицької церкви. Понад 10 років живе та служить у США, в Чикаго. Окрім релігійного виховання, дбає про культурний  розвиток своїх парафіян та про збереження їхньої української ідентичності. Задля цього зібрав при церкві команду із талановитих священиків, митців, учителів. Нещодавно отець Микола повернувся із київського Євромайдану. Про штурм у ніч на 11 грудня, свої враження від Майдану та життя за кордоном розповів у інтерв’ю Eastbook.

Священик Микола Бурядник. Джерело: facebook.com/mykola.buryadnyk

Священик Микола Бурядник. Джерело: facebook.com/mykola.buryadnyk

Чому ви вирішили відкласти усі свої справи в Чикаго і поїхати до Києва на Майдан?

Я переживав за всі ці події, і відразу захотів поїхати на Майдан.  Не зробив цього у 2004 році, бо тоді не мав документів. Чув про те піднесення, яке пережили люди. Подумав, що пропустити Майдан зараз – це ніби пропустити момент творення історії.  Цього разу в мене була можливість поїхати. До того ж чув, що на Майдані потрібні психологи, а я сам додатково працюю клінічним капеланом.  Тому моя допомога могла знадобитися. Зателефонував своєму товаришеві – отцеві Ярославу Мендюку, який також є досвідченим капеланом. І ми удвох поїхали до Києва. Хоча виявилося, що на самому Майдані наші знання і досвід не дуже знадобилися, бо там все було дуже самодостатньо і добре організовано.

Чи робили ви спроби використати свої знання з психології,  поговоривши із «Беркутом», міліцією?

Ми пробували говорити з ними, але це було безрезультатно. Хоча в якийсь момент я помічав, що люди по той бік барикад пошепки молилися з нами. Це були солдати внутрішніх військ у ніч з 10 на 11, під час штурму Майдану. Тоді було десь мінус 12 градусів, вітер. Ці солдати дуже змерзли і були голодні.

Ми з отцем Ярославом стояли між барикадою і силовиками. Нам передавали їжу, але ми не брали. Бо це було б негарно: їсти перед голодними солдатами.  Їм не дозволяли від нас нічого брати. Але отцю Ярославу якось вдалося закинути за щит одному із солдатів  плитку шоколаду.  Хлопець її зловив, притиснув до себе, все ж таки взяв і поділився з хлопцями.

Було страшно, по-людськи страшно. Але ми знали, що все буде добре. Священики мусили максимально заспокоювати людей, бути впевненими в собі… І бути щирими, не вдавати нічого, бо це відразу помітно.

Священики Ярослав Мендюк та Микола Бурядник. Фото: facebook.com/mykola.buryadnyk

Священики Ярослав Мендюк та Микола Бурядник. Фото: facebook.com/mykola.buryadnyk

На Майдані перебувають і звертаються до людей священики різних конфесій. Як ви гадаєте, чи можуть ці події вплинути на відносини між різними українськими церквами? І якщо можуть, то як саме?

Екуменізм, рух до возз’єднання церков, є дуже важливим. Усі церкви, особливо ті, які ми називаємо церквами Володимирового хрещення, це проповідують. Але проблема в тому, що практично це здійснити досить важко. Є багато шрамів минулого, розрізнень. Це заважає.

Але на Майдані цього всього ніхто не відчуває. Ніхто не знає, хто з якої конфесії. Будучи там, я впізнавав священиків із греко-католицької церкви, з київського патріархату. Ми разом молилися. До нас, священиків, підходили різні люди і просили: «Благословіть, батюшка», або «Отче, благословіть».

На Майдані все неначе в іншій країні. Схоже на те, ніби ми потрапили в час до розділення християнства в 1054 році. Люди на Майдані, як і за Володимирового хрещення, відчувають себе єдиною церквою. До нас підходили навіть протестанти. Пастирі віталися, обіймали нас. На майдані було зроблено більше, ніж багатьма богословами під час конференцій.

Справжні зміни в церкві ніколи не ставалися згори. Вони завжди відбуваються знизу з ініціативи реальних християн, простих людей. Так само і в політиці.

Ви думаєте, що цей Євромайдан може стати «поштовхом знизу» до обєднання церков?

 

Проблема в тому, що Московський патріархат мало в цьому бере участь. Офіційні заяви їхньої церкви дуже неоднозначні.

Але в будь-якому випадку на Майдані усе відбувається на інтуїтивному рівні. Священики просто роблять свою роботу як можуть, проповідують Христа. Не словами, а своїм служінням Богові і народові. Католицька церква чітко описує ці питання у Соціальній доктрині церкви: коли державна влада не виконує свою функцію (а саме служіння своєму народові), то вона має бути усунута. Народ має право це робити, а церква має бути зі своїм народом.

Крім того, що ми священнослужителі, ми – громадяни України. В четвертій Божій заповіді йдеться не лише про любов до матері та батька, але й про Батьківщину, про те, що треба бути добрим громадянином тієї держави, де ти живеш. Потрібно голосувати на виборах, брати активну участь в суспільно-політичному житті. Це прямий обов’язок християнина незалежно від того, якої він конфесії.

Ви є громадянином України, кажете про свій громадянський обов’язок. Але разом з тим  живете зараз в США. Можете розказати, як так трапилося, що ви емігрували?

У 1999 році я вперше потрапив до США в Чикаго, в одну із українських парафій за програмою обміну студентів. Я тоді навчався у Львіській духовній семінарії. Наступного літа мене туди запросили вже приватно. І час мого від’їзду, 15 липня 2000 року, трапилася трагічна подія в моїй родині.

Мій батько, священик Іван Бурядник трагічно загинув від рук бандитів. Вони прийшли до хати, на очах в моєї мами жорстоко катували його, не вимагаючи нічого. Потім ці п’ятеро людей в масках зарізали мого батька. Він помер через добу.

Я повернувся до своєї родини з Америки, пережив цей страшний похорон, на який прийшло більше десяти тисяч людей (пів-Трускавця). Усі спроби поцікавитися розслідуванням вбивства були безрезультатними.  Неофіційно в СБУ нам сказали, що цю справу ніхто не розкриє. За їхніми словами, можна про неї забути, оскільки замовниками виступила інша конфесія.

Після цього я мусив підтримати родину матеріально. Поїхав на 8 місяців за кордон, потім повернувся, довчився у семінарії. Моя мама була дуже хвора, мій 16-річний брат після втрати батька теж захворів. Нам вдалося знайти можливість вивезти його з України: брат поїхав вчитися у Вроцлав.

Ви боялися переслідувань?

Так, ми боялися, що вони прийдуть і зроблять зачистку… Після закінчення семінарії я поїхав служити до Чикаго в парафію Володимира і Ольги. Мене туди запросили,  дали можливість забрати з собою всю найближчу родину. У 2002 році усі ми переїхали сюди. Такою була моя дорога до Чикаго. Добрі люди просто допомогли мені виїхати з України, щоб зберегти життя своє і своєї сім’ї.

Ваша парафія Святого Йосифа в Чикаго – дуже активна. Туди ходить багато людей, ви організовуєте різні концерти та багато іншого. Навіщо це робите, наскільки важлива роль цих позацерковних заходів?

У цій парафії я з 2008 року. Вона створена 55 років тому і є унікальною. Її створення ініціювали люди, народжені тут, одружені з англомовними. Їм зараз по 85-90 років. У переважній більшості це була англомовна парафія. Попередній священик, покійний Павло Гайда, коли побачив, що кількість парафіян зменшується (через асиміляцію, змішані шлюби і т.д) почав служити на двох календарях – григоріанському та юліанському. Після смерті отця Павла я довго думав, що робити, але все-таки продовжив цю традицію.  Тому в нас два Різдва, дві Пасхи… Можливо, з цієї причини прийшло багато людей (вони відчули себе тут удома).

А ще одна причина – парафії за кордоном найчастіше створені не просто як культовий центр, духовний, але й як культурний. При церквах розвиваються різні організації. Вони дбають, щоб не було асиміляції, щоб діти знали свою мову, історію, культуру і так далі.

При нашій парафії зараз є школа танцю “Вишиванка”, суботня школа українознавства, театри ” Гомін”, та “Диво”, школа бойового гопака, класи образотворчого мистецтва… Вже кілька років діє фестиваль “UKtober fest”. Ми почали поступово запрошувати виконавців з України: Олега Скрипку, Тараса Чубая, Марійку Бурмаку.

Усе, що відбувається в нас у храмі, діє за принципом «Двері храму відкриті. Треба випускати Бога до людей». До завдань церкви належить опіка душі. А душа має свій культурний елемент. Людина мусить мати свою ідентичність. Без неї духовний розвиток є просто нереальним – чогось бракуватиме.

Чи розповідаєте парафіянам своєї церкви, як ви побували на майдані? Чи закликаєте людей допомагати майданівцям?

Мене досі переповнюють враження. Сам ще всього не зрозумів, але кажу своїм парафіянам: «Мусите мене слухати, поки я все це не виговорю». Коли приїхали до Києва, то передали від парафії кошти. Наразі збираємо ще. Щонеділі робимо флешмоб-майдани на подвір’ях церков у підтримку Євромайдану. Відбувся загальний майдан у Чикаго. Закликаю людей їхати на Майдан до Києва, хоча б на кілька днів.

Нас тут пробували зробити героями через нашу поїздку до Києва. Але я вважаю, що герої ті, хто там залишилися, кожен день там живуть, працюють, рятують Україну. Для мене ж та поїздка була щастям.

Це момент дозрівання нації. Це момент, коли людина усвідомлює себе. І найважливіше насправді: звільнити нашу свідомість від совдепівського мислення. Бо ми всі тим ще хворіємо. Ті, хто народилися в радянській Україні, навіть будучи тут, в Америці, мають ці проблеми. Тому цей Майдан є важливим для кожного українця, який був принижений.

Де б ми не жили, який би світ довкола нас не  був, але внутрішньо ми можемо залишатися тою самою залежною людиною, яка живе під страхом. Де б ви не жили, це не залишається на кордоні, а переходить з вами. Тому цей Майдан потрібен не тільки українцям в Україні. Цей Майдан потрібен всім українцям, незалежно від того, коли вони емігрували і яка їхня історія життя.

Чи може майдан спричинитися до того що українці з діаспори будуть повертатися на рідну землю?

Багато людей живуть думкою чи фантазією, що вони колись повернуться в Україну. Інколи це призводить до внутрішніх трагізмів. Бо, коли живеш одночасно в двох місцях, то справді не є щасливою людиною. Важливо жити там, де ти живеш в даний момент,  не перетворюватися на такий автомат, який постійно сумує, заробляє гроші та пересилає їх в Україну.

Я не вірю у велику еміграцію назад. Люди звикають до іншого життя. Живуть маренням про те, що поїдуть в Україну. Але коли повертаються, то майже всі, про кого я чув, хочуть назад до Америки. І це природно. Це навіть не тому, що в Україні немає стабільності: це звичка жити по-іншому.

За яких умови ви особисто повернулися б в Україну?

Я також маю свою фантазію: що я тут до пенсії, а потім повернуся в Україну. Та я стараюся бути свідомим, що це фантазія. Поки що треба жити тут. Мені з одного  боку легше, бо я займаюся тим, чим би я займався в Україні. Я не вважаю що роблю менше, чи є меншим патріотом ніж той священик, який зараз стоїть на майдані.

Бути тут – теж важливо. Є багато людей, які ніколи не повернуться. Чесно кажучи, я не хотів емігрувати. Я бачив Америку, бачив, що це прекрасна країна, але готувався працювати в Україні. Після смерті батька я хотів іти прямо на його місце, в ту саму парафію, що б зі мною не було. Я міг би повернутися в Україну, але тут уже є багато речей, які прив’язують: діти вчаться, дружина працює. Це меркантильні речі, але з іншого боку – реальні, людські.  Тут разом зі мною моя мама, мій брат. Відчуваю себе відповідальним за них усіх.

Відчуваю, що міг би спокійно прижитися в Україні. Але тут, в Америці, є не менша потреба опікуватися людьми. Вони так само потребують священиків. Наша церква є на всіх континентах, вона глобальна. І там, де є люди – я солдат. Таке Боже провидіння, що я маю бути тут і служити тут.

Буде якийсь інший виклик – не зарікаюся. Але те, що тут ми робимо, не є нічим меншим для українства і для духовності. Скоріше навпаки: є набагато більше викликів.

Facebook Comments

Журналіст україномовної версії порталу Eastbook.eu. Випускниця Національного Університету “Києво-Могилянська Академія”. У 2012 році отримала ступінь магістра у Могилянській школі журналістики, а у 2010 – спеціаліста на Факультеті правничих наук. Впродовж 2009 – 2010 років була волонтером Української Гельсінської спілки з прав людини.

Load all