Cookies improve the way our website works, by using this website you are agreeing to our use of cookies .

OK
Jana Oparij

Побачити Україну

Пам’ятаєте оповідання Антона-Павловича Чехова «Людина в футлярі», де головний герой боявся реальності й ховався в стінах свого власного світу? Так це про життя типового українця. Тільки тут він не те, щоб боїться реальності, просто довгий час вона була йому не цікава.

Українці мають перестати нарікати на свою долю. Фото: kyrios.org.ua

Українці мають перестати нарікати на свою долю. Фото: kyrios.org.ua

В студентські роки ми з подругами придумали гру, за правилами якої група знайомих людей запирається в кімнаті без світла, без вікна, без телевізора, музики і жодних умов для комфорту, тільки з їжею і водою. Експеримент мав тривати три дні, чого б вистачило для перевірки психологічної витримки. Так і не пограли. Коли виїхала за кордон навчатися, зрозуміла, що за подібними правилами я грала все своє життя. Після двох років проживання в іншій країні, поглянула на Україну з боку. Побачила таку собі закриту коробку, в якій багато світла, але йому не дають пробитися.

Дозволю собі бути відвертою.

Українцям треба перестати себе жаліти і навчитися відповідати за свої вчинки. Що непогано виходить в українця, так це бідкатися й нарікати на свою долю. Безперестанку розмови про невдячну роботу, неслухняних дітей, поганих сусідів, злу владу й страшне життя. Ніхто, крім нас самих не винен в тому, що відбувається зараз з Україною, що відбувалося з нею 5, чи 10 років тому. Це ми своєю байдужістю і бездуховністю допустили такий безлад. Нас не цікавило, на що витрачаються податки, чому приймаються ті чи інші закони. Це ми боялися за свою стабільність і думали, що у хабарах спасіння, і це ми помічали владу тільки тоді, коли зменшувалися заробітні плати. Навіть в кризовій ситуації, яка зараз склалася, ми чекаємо, поки нас хтось пожаліє, поспівчуває і допоможе. Шановні, забуваємо, що Бог любить сильних й усміхнених.

Здається, настав час почитати книжки. Світогляд середньостатистичного українця обмежується інформацією про події на Канському фестивалі, або виходом в світ нових моделей телефонів.І то, якщо про це скажуть центральні телеканали. Обираючи між прочитанням кількох сторінок книги й пивком в барі, українець без сумніву надає перевагу другому. Тут не хотілося б образити поліглотів і літераторів, але, якщо у пересічного українця запитати, що ти останнім часом прочитав, то більшість ледь пригадає авторів зі шкільної програми. Може, в деяких випадках перебільшую, але тільки в деяких.

Знаєте чим відрізняється українець від інших іноземців, які виїхали зі своєї країни? Занедбаним світоглядом. Розмова іноземця з українцем більше схожа на монолог. Він говорить – українець слухає (в кращому випадку), а зазвичай подібні розмови ігноруються.  Українець рідко вступить в дискусію з поляком, британцем чи французом по причині некомпетентності, бо анекдот про хохлів, горілку й сало тут «не покатит». Закордоном українець розуміє, що його країну не любить ще хтось, крім нього, що українська мова далеко не друга в рейтингу наймилозвучніших (як це впарювали в школі), і що бідність в його країні – це ніщо порівняно з іншими проблемами в світі.

Так вже вийшло, що в Україні слюсарю Васі ніколи не була цікава тема війни в Сирії, чи епідемії гарячки Ебола в Західній Африці, де теж гинуть люди й тривають війни не один рік, аж поки війна не прийшла в сім’ї його знайомих і рідних. Нам завжди здавалося, що світові біди десь далеко, що з нами цього статися не може. Скільки ми самі цікавилися тим, що відбувається за стінами нашої коробки? Без допомоги мас-медіа. Ми не вміли дивитися далі, бачити більше й ставати кращими й впевненішими в своїй культурі; постійно соромилися походження, вважали Україну слабкою і неконкурентною. У «Бісах» Достоєвський влучно висловився:

«Если великий народ не верует, что в нем одном истина (именно в одном и именно исключительно), если не верует, что он один способен и призван всех воскресить и спасти своею истиной, то он тотчас же перестает быть великим народом и тотчас же оброащется в этнографический материал, а не великий народ. Истинный великий народ никогда не може примириться со второстепенною ролью в человечестве или даже с первостепенною, а непременно и исключительно с первою».

Забавляють мене люди, які акцентують увагу на придбаному за кордоном одязі чи взутті, або набувають авторитету серед знайомих, розповідаючи, як вчилися в Чехії чи Словаччині. Ось тут ремарочка: те, що людина здобуває освіту закордоном, зовсім не свідчить, що вона залишиться при цьому людиною. Навіть, якщо це Кембридж.

Смішно й те, що в Україні вважають крутими експертами всіх, хто приїжджає з-закордону. «О, цей дядько з Німеччини. Треба його послухати. Він щось знає». А той, щось поумнічав, зачасту без сенсу, і в своїх газетах на першій сторінці вже майже герой, що рятує українців. Останнім часом, всім подобається нас «рятувати й підтримувати». Це так прикольно й рейтинги збільшує.

Якось мій викладач доктор Станіслав Фалінський: «Держава не може бути слабою, слаба в ній адміністрація. Сильна держава – та, в якій люди ідентифікують себе зі своєю державою».

Тепер про жіноче. Полювання на хлопця-європейця. По-іншому це не назвеш. Розумію кожну маму, яка хоче вдало видати свою доньку заміж, але давайте відкриємо очі на реальність. Не всі хлопці родилися принцами з «тридевятого царства», десь на Заході Європи чи куди ви там відправляєте свою дитину. Часто зустрічаю українок, блукаючих по світу в пошуках свого кохання. Різного віку. Хтось таки знаходить собі чоловіка, і разом створюють щасливі інтернаціональні шлюби, а хтось – надалі шукає. Так от, завжди дивуюся, як вони відчувають, що воно саме тут, більше на Заході? І до того ж, на всі 100 відсотків впевнені. Те, що останнім часом відбувається з українськими жінками, я називаю безповоротнім культом. «От Галя познайомилася в Інтернеті з французом, він приїхав, забрав її і живуть в шоколаді. Бери приклад, виходь заміж за багатого й їдь закордон». Таке уявлення про шлюб з європейцем: життя в достатку і без проблем. Моя бабуся в таких розмовах ще додає: «Там, може, хоч не бухають». Бухають скрізь: десь більше, десь менше. Просто людина може бути створена для тебе, а може – для когось іншого.  І це аж ніяк не залежить від її географічної приналежності.

Ну і про те, від чого всі наші біди. Без любові й поваги одне до одного – далеко возу не пропхнеш. На разі українська єдність проявляється тільки в ненависті до спільного ворога. На жаль. Ми не вміємо любити слабшого, розуміти сильнішого й співчувати багатшому. Втрачаючи націю, продовжуємо красти, вбивати й обманювати. Помолимося за Україну – і далі вбиваємо.

Якщо ви хоч раз були в церкві, то пригадайте, як проходить служба. Зі свого досвіду: у Сумському Спасо-Преображенському соборі вона схожа на обов’язковий урок в школі, який треба відпрацювати. Натовп людей, шум, галас, черги на сповідь… «Ой, як довго. Треба встигнути на причастя. Женщіна, куди ви претесь, ви за мною, мужчина, ну й шо, шо ви з дитиною, тут всі з дітьми». Канони ніхто не слухає, таке відчуття, що священик читає для хору, а хор співає для священика. Хтось біжить, щоб купити свічку, потім, щоб попасти в чергу, потім треба ж обцілувати всі ікони, тоді ще щось, і зовсім не вистачає часу вслухатися в молитву або подумати, що вас сюди привело. Я колись запитала у священика, навіщо збираються кошти за сповідь. Він не знайшов аргументованої відповіді. На Заході в православних церквах немає чогось подібного, як підставочка для грошей і свічок. У католиків, до речі, теж. Про другі релігії не знаю.

Релігія – підстава всіх підстав. Чим більше дізнаюсь про православ’я, тим більше радію, що я слов’янка. Питання релігії в Україні надалі залишається суперечливим. Хтось вважає себе особливим, бо не вірить в Бога, хтось вірить в іншого Бога, хтось вірить тільки в себе, але чомусь святкує Різдво й Великдень. Різні дива зустрічаються в цьому народі православному. Заздрю країнам, де народи зі своєю вірою вже давно визначилися. Здавалося б, українці – одна з найдуховніших націй, а чомусь цурається себе з цим ідентифікувати. От цього я ніколи не можу пояснити іноземцям.

Виїхати закордон і подивитися на свою країну збоку – це, як піти на довгий час у відпустку, працюючи в місці, яке ти обожнюєш. Ти постійно цікавишся, як там без тебе, слідкуєш за новинами, помічаєш недоліки й переваги всього механізму співпраці, по-іншому ставишся до людей, з якими ти працював, хочеш, щоб вони теж винирнули й побачили ці прогалини, але їх відпустка ще не скоро, а за свій рахунок нині дорого.

Тому долаємо паніку – і стаємо сильнішими.

Facebook Comments

Magistrantka Szkoły Wyższej Collegium Civitas na kierunku Politologia w Warszawie. Absolwentka dziennikarstwa na Uniwersytecie Sumskim Państwowym na Ukrainie. Z 2011 roku po dzień dzisiejszy pracowała jako dziennikarka w telewizji państwowej, w radiu i na portalu informacyjnym na Ukrainie. W 2014-2015 robiła materiały dla Radia Polskiego Dla Zagranicy. Aktualnie realizuje projekty dla młodych działaczy na Ukrainie.

Load all