Cookies improve the way our website works, by using this website you are agreeing to our use of cookies .

OK
Jana Oparij

Найвільніші люди Європейського союзу

Якби рік тому мені сказали, що я буду ночувати в Польщі на вулиці з бездомними, я б повірила, але в те, що захочу комусь про це розказати, – ніколи. Яке ж воно справжнє життя вуличних європейців, я побачила, побувавши у більшості країнах ЄС.

lisabon2_805x604

На зустріч з Паном Хербаткою я чекала близько місяця. До варшавського ресторану, де він досить часто з’являвся, я приходила три рази на тиждень. Брала книжки, комп’ютер – і чекала… Аж поки суботнього літнього ранку він не зайшов на чай без цукру. А на щось інше він і не міг зайти, бо грошей ніколи не вистачало. Саме тому тутешні працівники його так прозвали Хербаткою, що в перекладі з польської означає «чай».

Раніше цього чоловіка я не бачила, тому пізнала його з розповідей знайомої, яка працювала в цьому ресторані. Від інших бездомних, які плуталися в варшавських ресторанах, він дуже відрізнявся. Це був чоловік невисокого зросту, в жовто-блакитній куртці. Завжди мав з собою окуляри й почуття гумору. Одяг був незмінний, але на диво чистий. Змінювалося тільки взуття, з кросівок на туфлі, і навпаки. Від нього не смерділо ані алкоголем, ані дешевими парфумами. Як завжди прийшов, взяв свій чай, сів біля вікна й відкрив книжку «Поезія Адама Міцкевича».

«Ось він, перший чоловік в моєму житті, за яким я так довго бігаю», – подумала я, сидячи в другому кінці зали.

Спіймати бомжа, виявляється, не так вже й просто. Вільні люди. Їх ніхто не шукає, а якщо й спробує, то не знайде, їм ніхто не набридає телефонними дзвінками, бо просто нікуди телефонувати, вони не бояться втратити свій капітал, бо він налічує в них в кращому випадку близько 10 злотих, і вони не забивають собі голову планами на майбутнє, бо воно, як самі вважають, у них загублене. Вони живуть сьогодні й зараз. Їм можна було б позаздрити, якби не їх минуле.

Несмілива розмова з Паном Хербаткою почалося з того, що я запропонувала щось до чаю. Він не був здивований, але відмовився. Потім моя прелюдія про пошуки незнайомого бездомного – його здивованість, моя відвертість – його бентежність, мій диктофон – його шокованість.

На цю публікацію Пан Хербатка дав згоду, але без власних назв. Справжнього імені не сказав, і про вік просив не згадувати. Єдине скажу, що це рідкісний випадок, коли бездомний виглядає на свій вік.

Дев’ять років тому він працював викладачем в університеті й жив з сім’єю під Варшавою. Син мав тоді 18 років, а донька – 4, як мати поїхала закордон на заробітки.

Рік Пан Хербатка опікувався дітьми сам. Дружина рідко давала про себе знати, аж поки зв’язок взагалі втратився. Постійні хвилювання виливалися на дітей. Ті почали хворіти.

Потім посипалася біда за бідою. Через постійну відсутність на роботі, чоловіка звільнили з університету. Дізнавшись про ситуацію, батьки дружини приїхали й забрали дітей до себе. «Найсильніше боліло, коли ті через якийсь час зателефонували, і сказали, що їх донька знайшла собі німця й забрала дітей до себе», – і тут Пан Хербатка заплакав. Щоб заповнити паузу й покращити самопочуття мого співрозмовника, я розказала, що бувають ще гірші життєві ситуації. Подіяло. Нічого дивного, людей чомусь заспокоює чуже горе.

Два роки пияцтва, кількаразових попадань до лікарень. Квартиру батьки дружини продали одразу. Перший час ночував у знайомих, потім – на вулицях. Так познайомився з багатьма бездомними. Пробував шукати роботу, але по словам Пана Хербатки, без належного соціального статусу знайти її практично неможливо. Їсти купував за гроші з проданої макулатури або із зібраних на вулиці.

«Останні півроку не п’ю – шкода шлунку», – каже. «Почав ходити до церкви, але частіше до бібліотеки. Ще пускають. Якщо людина припинить читати, тільки тоді вже можна вважати, що втратила все. І Ви знаєте, хоч за останні місяці особливо нічого не змінилося, але, відчуваю, що дні мої стали цікавіші».

Він піднявся, щоб іти, а мені не терпілося дізнатися, як виглядають цікаві дні бездомного інтелектуала. Довелось напроситися прожити з Паном Хербаткою його день. Той погодився.

Уже наступного дня о п’ятій ранку я чекала на зупинці в центрі Варшави, де часто починався день Пана Хербатки. Ночував він в іншому місці, але де саме – не признавався, тільки по очах було видно, що спалось йому не добре.

На вулиці було тепло і світло. «А ось і наше таксі!» – мій провідник повернув голову до перехрестя, де на червоне світло стояла немаленька зелена «śmieczarka». А краще сказати – справжнісінький сміттєвоз, від якого смерділо на відстані двох кілометрів. Коли той під’їхав, ми швидко пригнули в салон, щоб ніхто не бачив. Молодий хлопець за кермом привітався й одразу запитав про мене. У відповідь Пан Хербатка пояснив, що зайва допомога їм не завадить.

Це було романтично. Світанок – і ми звільняємо сміттєві баки на вулицях і в будинках мешканців. Цим Пан Хербатка займається вже півроку – допомагав хлопцям на сміттєвозі й отримував за то гроші на їжу. Хоч договір на усній домовленості, але Пана Хербатку все влаштовувало.

Коли десь о дев’ятій ранку робота закінчувалася, він йшов на чай до ресторану або в бібліотеку. Цього разу вирішив показати мені, де його улюблена їдальня в Варшаві, і де можна познайомитися з непростими бездомними.

Район Північної Праги в Варшаві відомий, як найнебезпечніший. Говорять, тут плутається багато п’яних, наркоманів і хуліганів. Мабуть, правда, бо кожного разу в цьому районі об’їжджаю на велосипеді побиті пляшки й плями від крові. Єдина прикраса тут – православна церква на зупинці «Вокзал Віленський».

Не знаю, чим ця їдальня могла заслуговувати бути улюбленою. Принаймні, на таку вона не виглядала. Жахлива табличка на вході з непримітним написом «Їдальня», чорні двері, відсутність східців. На хвилину здалося, що ми ще їздимо збираємо сміття, хоча ні, навіть в будинках для сміття двері виглядали краще. Всередині людей було мало, але яких. Контингент співпав з моїми очікуваннями. Це були бездомні в брудному одязі й з дуже неголеними обличчями. Маленька, темна й душна кімната нагадала мою шкільну їдальню. Тоді здавалося, що гірше того місця бути не може. Помилялася. Меню тут було невелике: кілька супів, макарони, картопля й компот або чай. Ну і завжди якесь коронне блюдо, як сьогодні – бігос. По декільком причинам я замовила чай.

Пан Хербатка купив бігос. Я хотіла заплатити, але Пан Хербатка відмовився: «Ні, рибонька, кожен платить сам за себе». І мені це подобалося.

Чоловіки за сусіднім столиком на нас безперестанку дивилися: або їх теж дивував апетит Пана Хербатки, або те, що ми не розмовляли з ним протягом години. «Мовчати в присутності тих чоловіків безпечніше», – порадив він.

Приятелів Пана Хербатки тоді в їдальні не опинилося, тому залишатися на довше не було сенсу.

В теплі дні варшавські бездомні збиралися в дворах грати в шахи. Одне з таких місць було недалеко від Старого міста. Туди ми й попленталися після ситного обіду. Шахи Пан Хербатка любив, мріяв колись стати світовим чемпіоном.

На нас не чекали. Та тут ні на кого не чекали. Я сумніваюсь, що вони взагалі пам’ятали одне одного ім’я. За столом зібралося чоловік дванадцять, і партія вже почалася. Не знаю, чи всі вони були бездомними, але виглядали досить спокійно й зважено. Здивую, але жодної жінки й алкоголю я не побачила. Як тільки ми підійшли, на мене одразу звернули увагу.

«Теж граєш?» – запитав бородатий.

«Ні, вболіваю».

«Або граєш, або не заважаєш».

«Вона ненадовго. Це моя знайома» – вставив п’ять слів Пан Хербатка.

Так я стала свідком, як Пан Хербатка переміг в трьох партіях, наслухалася жартів про втрачену родину, загублену роботу й пропиті гроші. Виявляється, з цього теж можна добре посміятися, навіть не до кінця розуміючи польський сленг бездомних.

Після другої години в цій компанії мені набридло. Треба було повертатися додому. Запитала у Пана Хербатки, де він буде сьогодні ночувати. «Дитино, туди, де я буду ночувати, я б тебе все одно не взяв. Знаєш яким автобусом виїхати звідси?»

Повертаючись додому я думала про те, чи чула я в своєму житті, щоб так переконливо цитували Оскара Уайльда і розказували вірші Міцкевича? Ні, сьогодні вперше.

Які ж вони – польські бездомні?

Польські бездомні є різні. Інтелектуали, пияки, божевільні, віруючі в Бога, працюючі… Є просто талановиті, ось як на наступному фото. Цього чоловіка я часто бачу біля центральної станції метро в Варшаві. Він грає на збудованих власноруч музичних інструментах: на стільці, каструлях, дерев’яних ящиках, а ще на тому, чому важко дати назву.

Izobrajenie 001_500x375

Бездомний демонструє свій талант в Варшаві

Є в Польщі такі бездомні, яких тягне на пригоди. Цього чоловіка я постійно бачу в одному супермаркеті в тому ж самому костюмі рожевого ведмедя чи то зайця (важко зрозуміти, якщо він його постійно неправильно вдягає). Він приходить, підживлюється продуктами на місці й тікає від охорони. Продавці до нього вже звикли, навіть не реагують.

P4241760_805x719

Бездомний-артист

Цей чоловік з бородою не приймає їжі й грошей від інших. Коли я до нього підійшла, він рився в смітнику. На моє прохання поговорити десь в їдальні, де я куплю йому поїсти, він сказав, що не потребує чиїхось подачок, і сам заробить собі на їжу.

P4211749_789x592

Бездомний, що мені відмовив в спілкуванні

На наступному фото варшавські бездомні-ледарі, які люблять халяву. Найважливіше для них – не залишитися без цигарки, а вже потім – без їжі.

P4211745_805x604

Постійне місце поседіньок в центрі Варшави для бездомних

Нижче на фото бездомні, які збираються на заходах, влаштованих католицькими церквами. Приходять, бо їсти дають безкоштовно. Організаторам же здається, що так вони стають на шлях Божий.

IMAG0643_789x524

Черга бездомних за безкоштовним обідом

Польські бездомні ззовні нічим не відрізняються від тих, що я бачила в інших країнах. Їх теж зустрінеш біля станцій метро, біля дорогих і дешевих ресторанів, в підземних переходах, в місцях, де багато людей і немає поліції.

Найважче знайти бездомних тверезих, ще важче – з ними заговорити. Їх страх і бентежність блокують будь-яку комунікацію. З ким я не намагалася почати розмову, панічно починали кричати, матюкатися й швидко тікати. Їм наче здавалося, що я хочу їх скривдити або викликати поліцію, щоб та їх скривдила. Дивуюсь, ці люди не бояться підходити й просити, але ці ж люди бояться, коли підходять і просять у них. Купити розмову з бездомним можна за їжу. У мене це діяло.

Де ночують польські бездомні? 

Якщо вийти ввечері в центр великого міста, то безпритульних на вулицях майже не буде. Це я помітила не тільки в Польщі, а в Німеччині, Франції, Португалії, Іспанії, Нідерландах. Вони зникають, знаходять собі десь притулок або ховаються в дворах.

Місце, де вночі бездомних не меншає – це залізно-дорожні вокзали, бо там постійне скупчення людей дозволяє бути непомітним протягом доби.

Однієї ночі на такому вокзалі мені стало достатньо, щоб дізнатися, де ж ночують бездомні в Варшаві.

З Паном Павлом я познайомилася на Центрального залізно-дорожньому вокзалі в Варшаві. Вигляд мала належний – порвані джинси, брудна куртка і затягана шапка. Здається, цілком складала враження людини, з якою можна говорити. Диктофон я ввімкнула не одразу, бо не хотілося витрачати пам’ять на ще одне п’яне бубніння. Але на диво, по кількох фразах я зрозуміло, що розмову варто записати.

Він сидів з булочкою, яка коштує в супермаркеті «Carrefour» 23 гроши. Пора була недитяча – щось близько півночі. В цьому куточку в нього вже було змощене ліжечко з теплої ковдри.

«Чи не холодно на бетонній підлозі?» – найважче з бездомними почати розмову.

«А ти що, не полька?»

«Питаю, чи не холодно?» – а сама думаю, на якому слові я спалилася.

«А я питаю, звідки ти?»

Пан Павел з тих, хто теж був незадоволений українцями: «Вже й до бездомних дібралися. Мало того, що працю у поляків, уже й місце на вокзалі відбирають. Думаєш, я не знаю, чому ви сюди їдете? Щоб грошей заробити й жити там в шоколаді» «Не збиралась цей куточок у Пана забирати. Хотіла запитати, де ще можна переночувати бездомним в Варшаві?»

Про те, що існують в Польщі притулки для бездомних, пан Павел знав. Але знав й те, що не всі туди можуть потрапити. Алкогольна залежність – це перше, що заважає знайти дах над головою. «А як тут не пити від такого життя?» – каже. Дістав пляшку із залишками пива й запропонував. Мабуть, відчував, що я відмовлюсь.

Розповів, що його знайомі ночують в парках, але дуже рідко доводиться сховатися там від охорони. Деякі парки на ніч навіть закриваються. Найнебезпечнішою ночівлею на вулиці для бездомного вважається місце в непримітному дворику далеко від центру міста. Гірше взимку. Тоді треба шукати таке місце, як це на вокзалі.

Про притулки для бездомних в костелах Пан Павел не чув. Так, в Польщі існують при костелах прості будівлі, подеколи без ліжок, але, з кріслами або ковдрами, де будь-яка людина з вулиці може попроситися переночувати. Виняток становлять пияки. Мабуть, з цієї причини мій новий знайомий про них і не знає.

Залишила йому свої яблука й пішла. Була четверта година суботнього ранку, і людно. Молодь поверталася із клубів. На зупинці всі чекали на нічний автобус. Тільки один не чекав. Той, що спав на лавці.

Де бездомні їдять?

Черга біля центральної станції метро в понеділок якісь півроку означала, що тебе хочуть затягти в християнську спільноту. Група людей, проповідуючи свою віру, запрошувала на частування різними вегетаріанськими стравами. Кашу з овочами й компот роздавали всім бажаючим за дармо. При цьому запрошували на свої зібрання до костелу. Стояли в черзі й люди, які поверталися з роботи, і студенти, в яких закінчилися заняття, але найбільшим щастям такий почастунок був для бездомних. Тоді вони наїдалися на весь тиждень.

Цей неголений чоловік повернувся вже з третьою добавкою. Може, з цієї спільноти? Мені все одно було, яке в нього ім’я, тому я почала розмову про те, як він сюди потрапив. Промах. Це був зовсім не релігійний 63-річний слюсар в минулому. Каже, Євросоюз став причиною його бід. Після приєднання Польщі до Європейського союзу, місця на заводі скоротили. Його звільнили. Тепер скаржиться на правління Польщі, використовуючи, мабуть, всю ненормативну лексику, яка існує.

«Зараз Польща кормить весь світ. Сама Пані бачить скільки іноземців в Варшаві. Потім вони всі залишаються тут. А чому залишаються? Бо тут їм безкоштовно. Їм легше жити в цій країні. Працю й житло дають».

Безкоштовна каша з овочами і компот смакували кожному, хто стояв в тій черзі. Бо стояли й стояли.

«Збираю макулатуру й метал в одному з районів Варшави. З хлопцями збираємо. Робота невдячна, але на життя вистачає», – каже колишній слюсар.

«Це на алкоголь?»

Він промовчав. Я подякувала за розмову й пішла.

Віра в Бога

Їжа змусить бездомного не тільки розповісти про себе, а й стати на шлях Божий.

Був квітень. Освітлений сонцем, варшавський костел і монастир братів Капуцинів виглядав краще, ніж в похмуру погоду. Кожного дня о 12 дня в костелі відкриваються двері до їдальні, де безкоштовний обід можуть отримати всі бажаючі й потребуючі. Цього дня на вулиці Медовій в черзі стояло близько 200 людей. Думаю, там стояли не тільки бездомні. По моїм спостереженням, досвідченого безхатченка можна відрізнити по невеликій торбинці в руках, брудному одягу, неголеному обличчі (якщо це чоловік) або занедбаному волоссю й мішками під очима (якщо це жінка). Здивувало мене те, що навіть такі того дня тримали в руках книжку чи то якусь газету.

IMAG0687_805x535

Черга за безкоштовним обідом

Через такий незапланований флешмоб почувала себе незручно, тому дістала із сумки підручник по історії Речі Посполитої й стала в чергу. Відкрила – і слухаю собі, що говорять інші. Обговорюють погоду, те, що було б краще посіяти цього року, хто що бачив цікавого в Варшаві за останні дні. Деякі стояли групками, наче були вже давно знайомі. З їх розмов чути було біблійні цитати. Справа в тому, що більшість з цих людей прийшли не тільки по обід, вони регулярно ходять до костелу на богослужіння й бесіди для бездомних. Останнє виглядає, як заняття з психологом. Читають Біблію, обговорюють різні життєві ситуації, вчаться духовно бути сильними.

Як сказав мені священник: «Спершу приходять по хліб з маслом, а знаходять їжу духовну, і залишаються».

На вході кожного перевіряють на наявність алкоголю в крові. Дмухають в спеціальну трубочку. І я дмухнула – стан тверезий. Пустили. Їдальня була невелика, тому пропускали по 30 осіб. На столах стояли горнятка з супом, хліб і компот.

IMAG0691_789x881

Обід за розкладом

Усі гомоніли – поспішали зайняти собі місце біля тарілки. Я трохи розгубилася, бо за моїм столом опинилися самі чоловіки. Раптом зайняла б чиєсь місце. Перед трапезою священик попросив всіх встати. Почалась молитва, якої я не знала, тому читала про себе «Отче наш». Помітила, що на мене постійно дивляться. Мабуть, були не такі голодні, як ті, що одразу після молитви накинулися на суп і вже побігли за добавкою. Дивні погляди супроводжували мене ще з вулиці, але за столом вони були ближче. Мабуть, тому, що цього разу я не готувалася до зустрічі з бездомними. На мені була коричнева сукня й яскраве пальто. І саме зараз здалося, що занадто багато парфумів.

IMAG0693_789x1188

За столом з віруючим бездомним в католицькій церкві

Чоловік навпроти запропонував пригоститися хлібом. Відчуття неабиякої незручності мене часто відвідували, але так, щоб аж до туалету захотілося, – ще ніколи. Придивившись до супу, апетит, здавалося, втратила на півроку. Який то був суп – важко зрозуміти, навіть спробувавши. Капуста, картопля, буряк, ще щось плавало. Не їсти взагалі – могло виглядати неповагою до поварів, які вже чекали, що прийдуть за добавкою. Їсти – було можливо, але небезпечно. Вибрала друге.

Після обіду ми знову помолилися. Я віддала тарілку, подякувала й вийшла.

Фоторобот жителя європейської вулиці

Історій про бездомних і їх біографій протягом року назбиралося багато. З такою кількістю чоловіків, як я познайомилася за цей час, я не спілкувалася протягом всього свого життя. І не тільки в Польщі. Щоб побачити європейське життя з іншої сторони, достатньо опустити погляд з верхівок прекрасної західної архітектури на її підніжжя. Побачиш протягнуті руки або тремтячі від холоду сплячі тіла.

Протягом року я подорожувала по європейським країнам й спостерігала за життям бездомних в Парижі, Берліні, Лісабоні, Мадриді, Брюсселі, Амстердамі, Венеції… Я бачила, як виглядають ліжка бездомних на головних вулицях Барселони, я бачила, як поліція забирає бездомних в Страсбурзі, з якими очима мама й її троє дітей дивилися на вітрини продуктових магазинів в Брюсселі.

P9062433_805x604

Бездомні на головній вулиці Барселони

lisabon2_805x604

Біля центральної площі в Лісабоні

lisabon_805x453

Недалеко від Ейфелевої вежі в Парижі

На жаль, через відсутність мов я не змогла поспілкуватися з ними всіма так, як з польськими безхатченками, але моїх спостережень вистачило, щоб побачити різницю між безпритульних в цих країнах і тими, що я бачила в Тбілісі, Києві, Москві. Різниця невелика, та, як на мене, суттєва. Ні, це не громадянство, бо вони можуть його не мати, як біженці, або не признавати, або втратити. Це не мова, бо вона у них подібна: така ж невиразна, суха, більше схожа на набір звуків. Зовні вони теж нічим не відрізняються. Місце скупчень у них скрізь то само: біля церков, костелів, на вокзалах, на переходах, в кращому випадку – притулках. Відмінність я відчула в іншому – в культурі поведінки й ставленні до оточуючих.

Бездомні, з якими я спілкувалася в Польщі, мають розуміння реальності. Вони не біжать за тобою з погрозами й не обклеюють матом, коли ти проходиш повз їх витягнутих рук. Оступившись й опинившись не в суспільстві, вони надалі не втрачають з ним контакту. Цікавляться тим, що відбувається навколо, з надією, що це суспільство допоможе їм повернутися назад. І соціум, вважаючи за обов’язок, це робить.

P4211742_805x604

Біля центрального метро в Варшаві

В Україні бездомних теж багато. Вони, як поліція: там, де масові скупчення людей і можна заробити. Єдине, бездомних на вулиці можна побачити частіше, ніж поліцію. Культура поведінки людей в Україні, що опинилися без нічого на вулиці, відрізняється від тієї, що бачила в західно-європейських країнах. На сході в суспільстві діє принцип: виживають сильніші. Бездомні винять в своїх бідах суспільство, державу, будь-кого, тільки не себе. При цьому жодної цікавості до реальності, жодного контакту з оточуючими не виникає, тільки в випадку, коли просять милостині. Часами навіть не просять, а вимагають. Відходячи в останні ряди суспільства, українські бездомні відчувають себе непотрібними й викресленими державою зі списку громадян. І вони не помиляються.

Якось, коли я збиралася на нічний вокзал до Пана Павла, мій знайомий сказав: «Будь обережніша з цими бездомними, хоч вони в Європі не такі небезпечні, але придурків вистачає». Те, що європейських бомжів можна не боятися, розуміє кожен іноземець після першого ж контакту з ними.

Чи наважилася б я просидіти ніч з бездомним на вокзалі в Україні? Ні. Заговорити з бездомним на вулиці? Можливо, але невпевнена.

Як про безпечних бездомних думають в Європі?

Можливо, кожен з моїх безпритульних героїв міг би подати на мене в суд, якби знав, на що здатен Європейський трибунал прав людини, і скільки в Європі організацій захищають їхні права.

В Польщі існує багато закладів, діяльність яких спрямована на підтримку бездомних або запобіганню цього явища. До першої групи належать громадські організації: такі, що постійно організовують акції збору грошей, їжі й одягу для безхатченків на вулицях, і такі, що виграють гранти для реалізації соціальних проектів. До другої групи я б віднесла державні заклади й міжнародні організації, головним завданням яких є опіка над бездомними, їх притулок й пошук роботи. До окремої групи належать костели й монастирі, які постійно опікуються безхатченками. Ще одне – ініціативні групи, волонтери, які організовують тимчасові акції або заходи. Один з відомих реалізованих проектів – «Скриньки для бездомних». Студенти змайстрували в кількох районах поштові скриньки, а на них залишили прізвища й ім’я бездомних, які живуть в тих районах. Кожен з цих бездомних має ключ до скриньок і може писати на дверцях, чого найбільше потребує. Перехожі дуже позитивно відреагували на таку акцію й почали кидати до скриньок якісь речі, їжу, просто листівки з приємними словами. Проект настільки мав успіх, що його розвивають по всій Польщі.

По даним польських соціальних служб, за останні два роки кількість бездомних збільшилася з 30,7 тис. до 43 тис. Найбільше їх налічується в Варшаві. Така правда, переважна кількість бездомних вештає саме по вулицях європейських столиць.

З досліджень виникає, що в країнах, які мають найкраще створену соціальну систему в Європі, мешкає найбільше людей без даху над головою. В першій трійці знаходяться Німеччина, Франція, Велика Британія.

Що це за люди, як вони опинилися на вулицях, і чому потребують допомоги, – я спробувала дізнатися з наукових матеріалів, підручників і газет.

В своїй науковій праці «Безпритульність у світі й Європі» Кароль Каліновський подає цифру 2475 тисяч безхатченків в усій Європі. Серед них по європейській типології безпритульності є:

  • rooflessness – особи, які не мають жодного притулку, постійно перебувають в публічних місцях;
  • houselessness – особи, які тимчасово знаходяться в закладах допомоги для безпритульних;
  • living in insecure housing – особи, яким загрожує виключення із суспільства через нестабільність в оренді житла, виселення, насильство в родині.
  • living in inadequate housing – особи, які живуть в будинках, непридатних до життя, пошкоджених халупах, де їх життю загрожує небезпека.

Подивимося на ситуацію в Бельгії, де бездомність найчастіше зустрічається в містах, ніж в селах. Серед безпритульних більше чоловіків віком від 18 до 56 років, менше – жінок, з освітою, але вони не є громадянками Бельгії. Безробіття – одна з причин безпритульності в цій країні, також вбогість, насильство, заборгованість, проблеми зі здоров’ям психічним і фізичним, залежність.

За законом, безпритульні в Бельгії не можуть влаштуватися на роботу, відкрити рахунок в банку, просити про соціальні пільги  від держави.

В Іспанії жебраків називають «mendigo». Бездомних там багато через господарчу кризу, безробіття, убогість, політику з житлом, міграцію.

Без дому залишаються після розпаду родини, через алкоголь, проблеми зі здоров’ям, безробіття.

Вирішенням цієї проблеми в Іспанії займаються громадські організації, а також великий вплив мають релігійні спільноти. В 2001 році з бюджету країни на допомогу безпритульним було виділено 60 мільйонів євро, що для цієї країни вважається замало.

Популярною в країнах ЄС є еміграція бездомних, які шукають собі кращого неба. Наприклад, за останні роки кілька тисяч бездомних поляків виїхало до Німеччини. Тепер їх там стало ще більше, і переважно це злочинці, повії і наркомани. Колись вважалося, що велика кількість бездомних в Німеччині є наслідком післявоєнного періоду. Зараз головною причиною називають високу конкуренцію на ринку праці і високі ціни за проживання. В програмі вирішення проблеми безпритульності в Німеччині з’явилося поняття „housing first” («спочатку житло»), що дає бездомним право на безкоштовне житло на визначиний час.

З соціальною проблемою безпритульності борються багато європейських організацій. Одна з найбільших – Європейська Федерація діючих організацій для безпритульних – існує з 1989 року,  й об’єднує понад сто європейських організацій, які займаються цією соціальною проблемою. Фінансується вона Європейською комісією, а також співпрацює з різними установами Європейського союзу й виконує  консультативну функцію при Раді Європі.

Запланована в Європейському парламенті стратегія на 2020 рік передбачає пониження рівня безпритульності в країнах ЄС, покращення ситуації на ринку праці для цих людей і пошук житла для бездомних.

Матеріал написаний на підставі власних спостережень, інтерв’ю, фотографій і зібраних розповідей. 

Facebook Comments

Magistrantka Szkoły Wyższej Collegium Civitas na kierunku Politologia w Warszawie. Absolwentka dziennikarstwa na Uniwersytecie Sumskim Państwowym na Ukrainie. Z 2011 roku po dzień dzisiejszy pracowała jako dziennikarka w telewizji państwowej, w radiu i na portalu informacyjnym na Ukrainie. W 2014-2015 robiła materiały dla Radia Polskiego Dla Zagranicy. Aktualnie realizuje projekty dla młodych działaczy na Ukrainie.

Load all