Cookies improve the way our website works, by using this website you are agreeing to our use of cookies .

OK
Info Eastbook.eu

Волинь. Розв’язати «гордіїв вузол» пам’яті

Автор: Олександр Аврамчук

Липень – традиційно «гарячий» місяць у польсько-українських відносинах. Що ближче наближаються трагічні числа 11-12 липня – які у Польщі вважають апогеєм злочинів на Волині – то сильнішає напруження у медіа і публічному просторі обох країн. Яскравим свідченням цього «конфлікту пам’ятей» є нещодавні інциденти з ґуртом «OT VINTA» та українською ходою у Перемишлі, тоді як жест президента Порошенка, який схилив коліно перед пам’ятником жертвам «волинського злочину» у Варшаві, був майже проігнорований у польських медіа.

З польського боку звучать (загалом небезпідставно) звинувачення у глорифікації ОУН і УПА, ігноруванні певних злочинних діянь українських націоналістів і культивуванні міфу про «цнотливу» визвольну боротьбу. Над Віслою щиро дивуються, як можна героїзувати формування, яке має на руках кров сотень невинних польських громадян? І це після стількох років підтримки України на міжнародній арені!

Українська сторона (передусім Інститут національної пам’яті), натомість, наполягає на симетрії – мовляв, вбивства десятків тисяч польського цивільного населення пов’язане з «непослідовною національною політикою міжвоєнної Речі Посполитої». Ба більше, жертвою стало не тільки польське населення Волині і Галичини, але й українці. Одним словом йшлося про «другу українсько-польську війну» (продовження протистоянь 1918-1919 рр.), міжетнічний конфлікт як природний наслідок воєнних обставин.

Позиції двох сторін абсолютно відмінні, що вкотре доводить актуальність цього поки нерозв’язаного «гордіївого вузлу» пам’яті. Проблема справді невирішена і дещо наївно звучать переконання, що питання вже давно закрите – якщо не після спільних заяв президентів Кучми і Кваснєвського (2003 р.), то принаймні унаслідок «компромісної» кваліфікації польським сеймом волинських подій, як «етнічної чистки з елементами геноциду» (2013 р.). Все частіше чути обурені нарікання: навіщо поляки знову піднімають це питання? Для чого обговорювати проблему, яку давно вирішено. Ні, не вирішено. І чим швидше українські еліти зрозуміють цей простий факт, тим скоріше ми перейдемо до конструктивного діалогу. На жаль, поки в Україні допускають серйозного прорахунку, вважаючи, що компромісу вже досягнуто. Може у Києві (що теж сумнівно з огляду на неоднозначну оцінку ОУН і УПА в українському суспільстві), але не у Варшаві.

Останнє опитування польської публічної думки щодо цього питання (2013) якнайкраще ілюструє це твердження: більшість (52% опитаних) назвала виконавцями злочину винятково українську сторону, при цьому 29% покладають колективну відповідальність за вбивства на українців як націю (а вже 21% такими вважали українських націоналістів, бандерівців та членів УПА). З огляду на масштаб дискусій (подеколи у формі істерії) у засобах масової інформації протягом останнього часу можна припустити, що польська суспільна думка за три роки ще більш радикалізувалася. Легко уявити, якого ефекту досягне фільм «Волинь» режисера Войцеха Смажовського, вихід якого запланований на жовтень 2016 року.

Мій скромний досвід спілкування з польськими колегами показує, що для наших західних сусідів питання оцінки злочинів проти польської людності Волині має неабияк важливе значення. Йдеться не про радикальних націоналістів-«кресов’яків» чи «путінських тролів», у чиїх діях деякі наївні українські інтелектуали вбачають активізацію незручних дискусій. Чимало пересічних і, відзначу, добре освічених поляків вважають неприйнятною українську мовчанку про злочини на польських громадянах.

Відтак, закрити дискусію можна тільки тоді, коли жодна зі сторін не матиме до сусіда серйозних претензій, а в обох суспільствах запанує консенсус щодо спільного трагічного минулого. Звучить дещо нереально, проте недавня ініціатива польських та українських інтелектуалів, що звернулися один до одного з публічними листами-вибачення (за знайомою формулою «пробачаємо і просимо прощення»), дарує надію на мирне і взаємне вирішення цієї справи. Розв’язання, а не розрубування «вузла».

Не треба вигадувати велосипед. Рецепт порозуміння вже давно складений. Є успішно апробовані формули німецько-французького та німецько-польського діалогу. Мабуть, немає сенсу нагадувати про роль обох поєднань у формування геополітичного обличчя сучасної Європи. Українсько-польський компроміс міг би стати важливим акордом у налагодженні співпраці обох країн, а у перспективі – формування нової міжнародної системи. Як писав Збігнєв Бжезинський, саме конструкція Франція-Німеччина-Польща-Україна складатиме фундамент європейської стабільності.

Втім, наразі такі геополітичні проекти залишаються лише на папері. У дійсності ж існує загроза «похолодання» у відносинах Києва і Варшави. Вже зараз у польському сеймі зареєстровано 3 проекти постанови щодо вшанування пам’яті жертв «волинського злочину». Проурядовий законопроект (авторства правлячої партії «Право і Справедливість») вимагає «віддати шану жертвам геноциду, здійсненого українськими націоналістами проти громадян ІІ Речі Посполитої у 1939-1945 рр.». 22 липня сейм затвердив резолюцію, якою встановив 11 липня Національним днем пам’яті жертв геноциду, вчиненого проти громадян II Речі Посполитої в період Другої світової війни.

Проблема, однак, у тому, що за шляхетними ідеями вшанування пам’яті жертв «волинського злочину» криються свідомі маніпуляції, покликані максимально очорнити українську сторону. Зокрема, у проекті закону, що його зареєстрували у сеймі, вживаються неоднозначні означення на зразок «Східні Креси», а автори документу намагаються подати збірний образ усіх українських націоналістів як «копії» НСДАП. Більше того, між рядків устави явно прочитується детермінізм «антипольської акції», запланованої задовго до 1943 року: «Ідеологія [«інтегрального націоналізму» Дмитра Донцова. – О.А.] і формування виконавчих груп злочину геноциду готувалися роками. Мала з’явитися тільки зручна нагода до їх реалізації. Став нею вибух Другої світової війни».

Не вдаючись до детального аналізу перебігу подій на Волині (це питання слід нарешті забрати у політиків і віддати історикам), можна відзначити, що трагічні сторінки польсько-українського минулого стали страшенно заполітизованими. Навіть якщо прийняти, що події на Волині і у Галичині слід кваліфікувати як «геноцид» (відповідно до Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього 1948 року), то долю польської постанови мали б вирішувати юристи, а не політики.

Зазвичай їх мало цікавить історія, чого не скажеш про рейтинг. Зважаючи на традиційно важливу роль історії для польської публічної думки, політики намагаються витягнути з цієї ситуації максимум дивідендів. Зрештою, недавня дебата у Сеймі над вищезгаданими документами (6 липня) наглядно продемонструвала, як окремі депутати (зокрема, Роберт Вінніцький) прямо апелювали до «підтримки кресових середовищ».

Не можна втручатися у політичне життя західного сусіда чи нав’язувати свою версію минулого. Однак не менша відповідальність за порозуміння лежить і на українській стороні. Що у цій ситуації можемо зробити ми?

По-перше, варто відмовитися від дискурсу сліпої героїзації ОУН і УПА. Про це свого часу писав історик Ярослав Грицак, але його «Тези до дискусії про УПА», на жаль, залишилися без широкого обговорення і осмислення. Звісно не можна заперечувати ролі цих організацій у становленні української національної свідомості (і боротьбі за незалежність), однак це не має бути підставою замовчування правди про злочини щодо поляків та євреїв.

Як можна говорити про «симетрію» у польсько-українському конфлікті, жертвами якого стали десятки тисяч людей? Це тільки зайвий раз релятивізує трагедію, а часто є спробою виправдати злочинців по обидві сторони барикад.

Звісно, далеким від дійсності є називання усіх діячів українського визвольного руху вбивцями – низка лідерів (серед інших, митрополит Андрей Шептицький чи Микола Лебідь, який відкрито розкритикував «антипольські акції» на ІІІ Великому Зборі ОУН у 1943 році) закликала припинити криваве протистояння. Абсолютно згоден з істориком Олександром Зінченком, який закликає відмовитися від принципу колективної відповідальності (як націй, так і організацій) на користь засудження цілком конкретних злочинців. Проте це не знімає відповідальності з тих, хто справді спричинився до масової загибелі поляків на Волині і в Галичині.

Хтось може сказати, що не на часі підважувати загальновизнані національні авторитети, коли Україна протистоїть агресії Росії. Мовляв, це ще дужче розхитуватиме і без того нестійкий національний консенсус. Проте не можна збудувати сучасної європейської України на сумнівному ґрунті національної мегаломанії.

Свого часу британський історик Тоні Джадт назвав визнання злочину проти євреїв геноцидом «перепусткою у сучасну Європу». Якоюсь мірою цей принцип стосується й українсько-польського діалогу, адже наш західний сусід відіграє не останню роль у просуванні української євроінтеграції. Відтак, примирення пам’яті матиме надзвичайно важливі політичні наслідки.

Врешті правда – це найсильніша зброя проти кремлівської пропаганди. Навіть якщо ця правда збурює «непомильний» національний наратив.

По-друге, політикою мають займатися політики, тоді як історією – історики. Кесарю кесареве, як то кажуть. Перші краще б посприяли створенню польсько-українського центру діалогу (на кшталт польсько-німецького чи польсько-російського) – на це потрібна як політична воля, так і фінансові ресурси. Чомусь про потребу такої інституції говорить здебільшого польська сторона. Натомість історикам слід активніше взаємодіяти зі своїми польськими колегами. Наразі діє українсько-польський історичний форум – зустрічі істориків, які обговорюють спірні епізоди минулого. Саме такий діалог – науковців-істориків, а не політиків – має бути платформою порозуміння і вироблення спільної візії подій 1943-44 років. Деполітизація пам’яті про «волинський злочин» піде тільки на користь майбутньому порозумінню.

Last, but not least, «Волинь» має перестати бути домінантним сюжетом польсько-українських відносин. Без сумніву, слід пам’ятати про десятки тисяч жертв «волинського злочину», однак видається сумнівним поєднавчий потенціал цього трагічного сюжету. Були ж інші сторінки спільного польсько-українського минулого. На жаль, поки Україна у поляків асоціюється здебільшого з Бандерою, ніж з генералом Безручком. Натомість в Україні майже нічого не знають про таких людей як Адам Єжи Чарторийський, Генрик Юзефський чи навіть Єжи Ґедройць.

***

Країна, що першою визнала українську незалежність, а згодом послідовно підтримувала Україну на міжнародній арені (згадати, хоча б, «Східне партнерство», ініційоване власне польською стороною) є нашим стратегічним союзником. Але щоб стати на шлях активної політичної співпраці треба розібратися зі своїми скелетами у шафі.

Є таке гарне латинське прислів’я. Де двоє сваряться – третій радіє. Українсько-польські конфлікти віддавна вміло використовували у Кремлі, не виключено, що власне там посприяли особливій гостроті суперечностей між двома народами. Сподіваюсь, українські та польські політики перестануть використовувати історію як інструмент маніпуляції, а інтелектуали (передусім історики) прийдуть до спільної взаємної позиції.

Адже досі актуальна постава паризької «Культури»: «Без незалежної України не буде незалежної Польщі».

 

Facebook Comments
Load all